Про рушник

Церква святої Ірини
криком кричить із імли,
мабуть, тобі вже, мій сину,
зашпори в душу зайшли.
Мороком горло обгорне,
ані тобі продихнуть.
Здрастуй, Бідо моя чорна,
здрастуй,

Все навколо ніби в самоцвітах.
Може, то й для мене зокрема
Білі-білі рушники на вітах
У саду розвішала зима?

І зоря ранкова злотом чистим
Рушники ті дивно вишива.
Навіть

Йде дівиця вздовж по вулиці
І людей не поміча.
До грудей у неї тулиться
Дурнооке собача.
А назустріч сонно шваркає
Друг дівиці Боб Капшук.
Затягнувся він цигаркою
Та

Розказував людям лектор про будову світу,
Про планети і про Землю, про її орбіту.
Під кінець одна бабуся встала та й питає:
— Так ви кажете, що бога не було й немає?
— Це доведено

Іде Мошко через ліс,
Аж вовк вибігає;
Мошко скочив на пеньок,
Аршин підіймає.

І аршином навісний
До вовка цілиться —
Аж тут — трах! — із-за корчів
Бахнула

Давня мисливська пісня

Стрільцем бим бути рад.
Стрільцем бим бути рад.

Як побачу порошницю,
Пистолята і рушницю,
Гарну з борсука торбину
Та стрілецьку

У стінах храмів і колиб
сіяє нам святково,
як сонце, випечений хліб
і виплекане слово.

І люблять люди з давнини,
як сонце незагасне,
і свій духмяний хліб ясний,
і

Як то за все хапаються
Тії пилипони,
То й поправляв їден, кажуть,
У церкві ікони.
От поправив, що там було,
До попа вертає.
«Що ж ти, — каже, — все поправив? »
Піп

Цок! Цок! по цвяшках
На підошві стежки дві —
Це я вам —
Чобітки.

Не дивіться, що я плюну,
Розітру, як скло блищить.
А який, який я юний
В цю веселу мить.

Аж по

Над Ливаноном небо синє
не мало хмарочки кругом;
гарячий вітер дув з пустині
і віяв скрізь сухим піском.

Огнем жарило сонце днями,
вночі, мов ватра, камінь грів,
над

Земля наша, щедра на ласку багата,
Дарує на радість рушник, наче мати.
Та немов помережені радість родин,
В черкаському краї цвітуть рушники!

Земля наша добра, на вроду

Вусате
Колосся
Росинок
Напилося.
Струмить
Роса
По вусах,
По вусах
Світлорусих.

Невеличка церковця за містом.
Час відбив на ній свою печать.
Між дерев у вересневім листі
Пам’ятки минулого стоять.

Поржавіла з часом огорожа.
І у двір давно нема

Тче літо свій рушник і вишива
На ньому найпремудріші узори:
Переплелись в них квіти і трава,
Все чисте, променисте і прозоре,
Цілюще, запахуще і п’янке,
Вабливе, чарівливе,

Не знав Булатович,
Яка його жде
Зоря – золота чи кривава,
Моливсь на ікону,
І хрипко з грудей
Вулканилось:
«Господу слава
І нині, і прісно, й вовіки

Гра

— Як прийдуть до мене гості —
зайченята куцохвості,
то скажіть мені, малята,
чим їх маю пригощати?

— Напечи пиріжків,
накриши бурячків,
моркви

Жозе-Марі Ередіа

Зоря страшного дня поймає верховини;
Все прокидається; в розбурханій ріці
На водопої вже нумідські верхівці,
І поклик сурмачів зловісним зойком

Малесенькі будиночки
Обплетені плющем.
Графічно територія
Поділена дощем.
Цікаве спостереження:
В тюрбанах ліхтарі,
Вібрують, як конвеєри
Приблудні комарі.
Оцей

Взяв хлопчина рушничок
Та й повісив на гачок.
До матусі повернувся,
Від здогадки усміхнувся:
Наче крила дав орел
Цій летючій букві еЛ.

Ти що заробив на сухій різьбі?
Те, що заробляв на своїм горбі.
Замало тут інкрустацій.
Якщо ти розумний – Союз велик –
куди і не хочеш веде язик,
де, окрім країв і