Про кохання

Чому оплакуєш майбутні недогоди,
Даремно завдаєш душі і серцю шкоди?
Втішайся світом цим, бо створено його
Без тебе, друже мій, і без твоєї згоди!

1] Якби мій вірш був жорсткий та суворий,
2] Щоб міг відповідать безодні тій,
3] Де починаються всі скелі й гори,

4] Я б вилив сік своїх думок і мрій
5] Якнайповніше, а без

Ти з глини сам зліпив мене, о Боже!
Ти ковдру тчеш мені і стелиш ложе.
Ніхто у голову мені, крім тебе,
Ані добра, ні зла вписать не може!

Та доки ж ганити себе за незнання,
Від безпорадності томитися щодня?
Підпережуся я від сорому зуннаром,
Що я гріхи творю, що мусульманин я!

Аж поки рук своїх ми дружбою не зв’яжем,
Ми лиха нашого не вб’єм, не переважим.
Хоч не розвиднілось, ми випиймо, бо сонце
Вставатиме й тоді, як ми у землю ляжем.

Ти добрий, Господи, легка твоя рука,
Але в Ірам* не всіх пускаєш! Не яка
Потрібна лагідність — покірного простити!
А спробуй-но прости мене, бунтівника!

Не слухай голосу продажного піїти,
Будь там, де п’ють вино, де є красуні й квіти!
Один по одному ідуть у безвість люди —
Й немає жодного, хто б повернувся звідти.

Як пурхну я тепер на іншу рожу
I знову муками свій біль примножу,
Коли за слізьми, що крізь вії ринуть,
Тепер я й глянути на світ не можу?

Ми знаєм — іграшки потрібні дітям.
В захопленні дитячому народи
Тих іграшок немало наробили,
Катами ставши власної свободи.
Вдягли на лоба дурневі корону,
Помазали і повели до

Все єсть пространнійший
Чисто руський округ,
Там ліси, вертепи,
А по долинах луг.
Первий будет в нім верх,
О, за ним долина,
Без винниць, без

Коли безгрішний дух розлучиться з життям,
Із праху людського нам зліплять гроб, а там,
Після недовгого спочинку, доведеться
Такою ж глиною для інших стати й нам.

Розумним і твердим у цьому світі будь
І завжди мовчазним у цьому світі будь!
I, поки очі є, язик і вуха в тебе,
Сліпим, німим, глухим у цьому світі будь!

Ви, що йдете в печальному мовчанні,
Проходите покірно в тишині, –
Звідкіль простуєте, бліді й сумні?
Я бачу, ви — в скорботі ненастанній.

Чи, може, ви мою зустріли пані,
Яка

Одкрий мені дорогу, доле,
Щоб я для людства щось зробив,
Щоб пломінь благородний в мене
Даремно в грудях не зотлів.

Той пломінь, наче впавши з неба,
Давно в крові моїй живе.

Де ділися феї?
Про них щось давно
Не чутно.
Вони розпрощались, напевне, з землею,
Пішли десь у море, на дно,
Або у небеснім роздолі
Шукають кращої долі.

Що ж мали

Всі смутки випередь, гукни на чорноброву,
Щоб з хати винесла вологу пурпурову:
Хіба ти золото, недоуме, щоб люди
Тебе поклали в прах і викопали знову?

Приємніш пить вино, до гарних залицятись,
Аніж в удаваній побожності вправлятись.
Коли усіх п’яниць поглинуть має пекло,
Хто ж із людей тоді зуміє в рай дістатись?

В ніжних дворах я довго жив,
Гіркую сладость вкусив,
Властям все підданий служив,
Злоє добро іскусив;

Много раз високо сидів,
Много раз бил потуплен,
Много мудрих,

Ще кості, жили, кров у тілі є твоїм.
Живи й не покидай своєї Долі дім.
З Рустамом зіткнешся — борися до останку!
З Хотамом здружишся — не підлягай ні в чім!

Коли в тобі самім добра і зла зерно
I Долею твій шлях накреслений давно,
Ти неба не картай, а розміркуй: за тебе
У тисячу разів нещасніше воно!