Пісок

Поголубіла, бігши, тінь по втомі —
сухого посвіту, що гріє.
Отак чуття! піщинками надломить
йому кришталь — нещастя різне.

І мертва музика, жорстокість сіра,
просиплеться в степи стихати.
Тоді кричи, як чайка: чи повірять
німій хоч равликовій хатці?

Блискочучи, мов льон сузірний, збірно,
в сліди пісок прошелестів.
А з моря бризками свічок прибігло
сповістя — про птахів святих.

Проквилять біля повороту неба
та й підуть на біду сипучу.
Що стерпимо в житті, з піском минеться,
як береги страждань сполучить.