Під залізне іржання ранкових трамваїв
ти схопилася з ліжка в зимовій Варшаві.
І в пітьмі розгубившись, злетіла руками
і припала до мене, дійшовши до тями.
Ніби лоскітним пензликом, пучкою пальця
мій снотворний рельєф ти розводила вранці,
поки гостра щетина і руки-лещата
не затиснули слово твоє розпочате.
Говори не зі мною, а з порухом дальнім,
з онімілим поетом, з пальто в роздягальні,
з глухотою землі, по якій не ходити,
з обома небесами очей говори ти.
Тане сніг на дорозі від сексу до серця.
Ти лежиш у воді мовчазного мистецтва.
Слово – жайвір високий чи пауза звисла
від душі, у якій переповнилась Вісла.
Гість
Коментарі
Підписатися