Петро Скунць

У зимове надвечір’я там, де привиди й повір’я
Ще недавно присідали до селянського стола,
у зимове надвечір’я
там іде моє Міжгір’я
у майбутнє
дивне місто із прадавнього

Я любив тебе, дико любив, –
так, як люблять свободу й неволю.
Ти прийшла, і себе я згубив,
але душу й тобі не оголю.

Я, мов олень осінній, про кохання сурмлю,
але сам

У своїй блаженній ліні
сплять гетьмани на Вкраїні,
сплять події і надії,
сплять співці і лиходії,
сплять благання і прокляття,
сплять Донбас і Закарпаття,
сплять воли, бо

Васильку! Нині не народ, а юрми.
І торгаші потрібні, не майстри.
І йдуть поети нині не у тюрми,
а гірше: у пани і міністрú.
І йдуть живими в небуття поети,
бо служать десь

Львів – це місто чудне. І підступне по-вовчи.
Перед ним я був дуже покірний, як псюк.
і тому я тихенько і підло промовчав,
коли в ньому загинув мій друг Івасюк.
Львів – це

Ех, хохли неотесані,
Не обличчя, а твар*.
Ви не вперше принесені
на всесвітній вівтар.
А я дякую Богові,
що не впав за червінець,
що у сонмищі вбогому
не хохол, а

І. Кіровоград

Ми про щастя дружно відкричали
і діждались тихшої події:
свята української печалі,
свята української надії.
Довго правда нас вела огульна,

Пегас мій звивається баско.
Не зловить його живодер.
Не дам і за тисячу баксів
написаний щойно шедевр.
вхопив я свободу за гриву
і – різко осаджую: тпру!
Чого ви затиснули

Ще сміються з малороса
при державному стерні.
ще Вкраїна ходить боса
по розпеченій стерні.
Ще її сини-холопи,
її доньки з підворіть
то Росії, то Європі
пропонуються:

Мати нашу Вкраїну – нічого не мати.
Мати нашу Вкраїну – це хліб без води…
Знов стоїть наді мною заплпкана мати:
– Ти куди в сінокоси?
– Я не знаю, куди.
І пішов я кудись. І

Безпросвіття
моєї нації –
три століття
реанімації.
Гнала, гнала – й загнала коня
під Москвою козацька січ.
і нема українського дня,
є лише українська ніч.
А за

…я не молюся жодному божку,
я викинув із хати всі ікони.
Любов мою – велику і тяжку –
не звіть: національні забобони.
Я долю всього світу пригубив,
всі мови світу хочу

Буде серце довго ще ридати
від тієї лютої біди,
коли впав неждано на Карпати
чорний рік великої води.
Може, нам помстилися Карпати,
може, ми й достойні тої мсти…
О, прийди

Не гаймося, друже, накреслено рейси,
прокладено траси, дороги й мости…
А десь там на скелі ростуть едельвейси,
хоч там і нема їм для кого цвісти.
Та ми – понад гори, у безмір, у

Творить світ, Миколо, вічне коло,
а якщо по-вченому – спіраль.
От і перенісся ти, Миколо,
на нову небесну магістраль.
Та вкраїнці – бойко, лемко, гуцул, –
все-таки не годні

…Бути чистим – то нетрудно,
коли жити серед свят.
Бути чистим там, де брудно, –
то падлюки не простять.
Із жалів, із тремтів ніжних
прорізається удар.
Б’ють не слабших.

Прости мені, світе, натуру холопську,
бо справді я зверхньо, як вчений холоп,
одразу про відьму згадав конотопську,
коли в Конотоп я прибув із Європ.
Та відьма десь вихід украла

Даремне ревно нищите мене.
На цій Землі – усі ми діти смерті.
Мене також ця чаша не мине.
То не вбивайте, дайте просто вмерти.
Боя ні з ким не стану на війну.
Як і не буду в

Будь проклят світ,
що дав його труні,
будь проклят день,
коли його не стало…
Не граймо, браття, на сумній струні,
над мужністю ридати не пристало.
Йому один раз жити, як

…Моя Вкраїна в мене у крові!
Вона живе у смутку і надії,
вона ридає в кожній удові,
вона у кожній матері радіє!
Все найрідніше в неї перейму:
і мисль Тараса, й голос