Павло Филипович

Дивився з вежі
На темний бір,
Там слід ведмежий
І вовчий зір.

Там бродять тури
У далині.
А дуб похмурий
Ковтає дні.

Дививсь і зброю
Стиснув хутчій.

Не вино, не сон і не отруту…
В темній чаші — спокій і вода.
Ти не славив затінки і скруту,
Подививсь: проходить череда.

Жовтий промін сяє на оборі,
Півником червоним — у

Колосом стигне слово
В долах і на горбі.
Жовтих стеблин розмово,
Не шепотіть тобі!

Дзвонять серпи і коси,
Важко скриплять вози,
Сніп, співак безголосий,
Молить:

Хай на небі зовсім змарнілий
Срібний місяць хмарку шука, —
Бачу тільки платок твій білий,
Знаю: в муфті тепла рука.

Ми йдемо, і шепочуть віти,
Між будинків вітер літа,
Я

Візьмеш у жменю сонного насіння
І не пізнаєш власної руки —
Най синій день, най у землі коріння,
Жіночий сміх і сонячні книжки!

Я не люблю самотного зітхання —
Нащо давать

Не Райн, не Волга, не Дніпро, не Висла —
Його сховає вічності ріка.
Прощай — неокласичну руку стисла
Після Європ досвідчена рука.

Десь Дорошкевич з ним вітався кисло,
Не раз

І десь надійшло наостанку
Холодне і темне: прощай!
Минаю будинок Держбанку,
Мене обминає одчай.

Даремне змагання — схилиться,
Впевнять: помилилася ти.
Замріяне слово,

Мов сірі дні, умруть бажання кволі,
Не стане слів, і я скажу: прощай!
А ти лети і ластівкою в полі
Над колосками срібними кружляй.

Яр проминеш і озеро побачиш,
Об ясні води

Не до тебе пливли скандінавські герої,
Бойовими човнами розкинувши стан.
Ні вінками Атен, ні руїнами Трої
Не прославив тебе чужоземний Боян.

Хто повірить словам, що Андрій

Не злато, ливан і смирну
Приносять троє царів —
Весняну радість незмірну
Віщує соняшний спів.

Так завжди було — і нині
Голубить дітей земля
І знов віддає людині
Свої

Хай проклинав пророк Йоканаан
Під полотняним небом Іудеї —
Над всім лунав лиш голос Саломеї,
Сліпили плечі, і зміївся стан.

І пристрасть, мов незримий ураган,
Неслась в

Скоро серпень надійде ясний
На поля неосяжні і сині.
Огнекрилих метеликів рій
Зазоріє в садах на шипшині.

Золотим павутинням злетить
Непорушна година спокою.
Стиглих