Паде на очі морок, глухнуть вуха —
і в келії шпитальній приостанці
сухоти в’язнів сушать, точать пранці
і крик калік причавлює ядуха.
Та в живчиках, очах і глибах духа
дрижить життя ще ввечері й уранці,
ще сни й обмари рвуться в хирнім танці,
і кров кружляє, мов густа сивуха.
І підуть в’язні ще, як брязне визвіл,
навполапки в метіль світел незриму,
у вільний світ розгойданий, барвистий —
І хижій смерті кинувши напризвіл
залишки днів, захлиснуться безстриму
коханням, трунком і жагою крови.
Гість
Коментарі
Підписатися