Осіння елегія

Вічний вогонь

Чомусь мені ходиться сірим дощем
Під руку із мокрою липою.
Чогось мені хочеться гірко, до щему,
А чого – й Господь не одвітить.
Кудись у туман на ніч місто пливе,
І люди несуть парасолі, як вільця.
Усе посіріло, живе й неживе,
Як зміст на розмоклій сторінці.
І все мені- Боже!
До спазм дороге:
Богдан на коні ( з булави вода скапує),
І Володимир – сумний диригент –
Хрестом нам до неба дорогу показує.
А там, над Дніпром, гордовиті мости,
Мов тигри, застиглі в останнім стрибку.
Трамвай по їх спинах колісьми стучить,
Підперши долонями мокру щоку.
А ген, туди далі – до мого села,
Де мати з городу зарошена йде,
За хлястик веселого батька веде –
Насилу смерком коло лавки знайшла.
А потім заплакана вийде під двір
І стане в воротях, роками знеможена.
Уже й виглядати – чекати зневірилась,
А може?
Чогось мені ходиться сірим дощем…