Омар Хайям

До гончара недавно я забрів,
Що з глини й Бога б виліпить зумів.
Та бачив я (сліпий хіба не бачив),
Що він не глину мне, а прах батьків.

Я за Джемшідів трон і черепка не дам.
Вино поживніше за страви Маріам*.
Зітхання вранішнє з грудей п’яниці краще,
Ніж довгі молитви, що мурмотів Адхам**.

* Мати Ісусова.
**

Я не шукаю втіхи у вині,
Аж поки горе не наллє мені;
В чужу сільницю не вмочу я хліба,
Аж поки серце не спряжу в вогні.

Що Небо виграло, вдихнувши в мене душу?
Коли піду я геть, що в світі я порушу?
Кого я не питав, ніхто не пояснив,
Чому я в світ прийшов, чому я зникнуть мушу.

Вино й пихатому додолу шию гне,
Вузли розв’язує, розплутує складне.
Налий Іблісові* — і він перед Адамом
Дві тисячі разів чолом землі сягне.

* Мусульманський ангел, проклятий

Ми загубили все, що назбирали;
Нам кігті смерті серце роздирали;
Ніхто не повернувся з-за могили
Розповісти про тих, що змандрували.

Що знаєш ти? Адже ти сам — ніщо!
Ти вітер, дим, і весь твій крам — ніщо!
З обох боків у тебе небуття,
Ти весь в ньому, ти й тут і там — ніщо!

Не ті тепер часи, щоб друзів добирати.
З людьми на відстані привчайся розмовляти.
До найвірнішого пригляньсь розумним оком —
I ворога в ньому зумієш розпізнати.

Не плач у злигоднях, ти ж не мале дитя;
Ті, що пішли від нас, пішли без вороття;
Із рук не випускай ні серця, ні коханки,
Будь завжди з келихом — і не марнуй життя!

Чому, о небеса, у недотепи-скнари
Є лазня, млин і сад, є табуни й отари,
А праведному й корж нелегко дістається?
Не шани варті ви, а злого глуму й кари!

Наказують: “Не пий, тепер у нас шабан!”
I знов: “Тепер раджаб, не заглядай у жбан!”
Ну що ж! Коли ці два для Бога та Пророка,
Ми надолужимо у місяць рамазан!

Хай кожна мить, що в вічність промайне,
Тебе вщасливлює, бо головне,
Що нам дається тут, — життя: пильнуй же!
Як ти захочеш, так воно й мине.

Минають весни, зими пробігають,
Листочки книги нашої гортають.
Пий, не журись! I лікарі, крім хмелю,
Ніяких ліків од журби не знають.

Твій ворог – небеса коловоротні.
Без друзів ти, всі дні твої самотні.
Будь сам собою, не гадай про завтра,
В минуле не дивись, живи сьогодні!

Якби мені до рук — скрижалі Долі,
Я розписав би їх по власній волі!
Із світу вигнав би всі смутки, болі,
Чолом небес досяг, не жив би долі!

Як жалко, що весна моя скінчилась
I книга юності навік закрилась!
Та пташечка, що молодістю зветься,
Звідкіль вона взялась? Куди поділась?

Не бійсь, як серце я покину без керма:
Воно — як океан, у нього меж нема.
А суфій* — глек вузький, пітьми по вінця повний:
Дай крапельку йому — і вже він без ума!

* Суфій —

Від хліба, що Творець нам посилає,
Ніхто й малої скибки не відкрає.
Тож не турбуйсь про те, що в тебе є,
I не турбуйсь про те, чого немає.

Як жаль, що молодість безслідно протекла,
Що в ступі Неба нас потовчено до тла!
О горе, горенько! I оком не змигнувши,
У прах вернулися, покинувши діла!

Той, хто усмішку дав устам дитячим,
Хто темряву послав очам незрячим,
Нічого нам не дав! Та ми не плачем,
Бо тільки горе навкруги ми бачим.