Омар Хайям

О ти, що розум наш тобі не бачить краю!
Побожний я чи ні — тобі байдуже, знаю.
Я п’яний від гріха — й протвережаюсь тільки,
Коли надію я на тебе покладаю!

Розбивши глечика, я не журився дуже,
Бо дурню п’яному, звичайно, все байдуже.
I потай мовив глек: “Колись я був так само
Людиною, а ти — ти будеш глеком, друже”.

Ось піала і жбан — візьми, моя кохана!
Танцюй у квітнику, тепер пора весняна!
Бо не одну таку, як ти, місяцевиду
Час перетворював і в піалу, і в жбана!

Пішла б гора в танок, якби вина їй дав.
Той дурнем народивсь, хто за вино картав.
Я не закаюсь пить, бо без вина — не знаю,
Хто б виховав мене і путь мені вказав.

Багато квітів є, живих земних окрас.
Їх в землю втоптує немилосердний Час.
Якби живилися з могил небесні хмари,
Кров дорогих тоді б аж до суда лилась!

До гончара недавно я забрів,
Що з глини й Бога б виліпить зумів.
Та бачив я (сліпий хіба не бачив),
Що він не глину мне, а прах батьків.

Ми більш працюємо, ніж муфтій-горлодер;
I в п’яних менше в нас у голові химер:
Ми точим кров лози, а він людської прагне —
Нехай же судить сам, хто гірший кровожер!

З тобою краще річ серед руїн вести,
Аніж молитись там, де не буваєш ти.
Початок і кінець всього, що є! Як хочеш —
В огні спали мене, а ні — у рай впусти!

Коли ви зійдетесь у злагоді та згоді,
Милуйтесь друзями, дивуйтесь їхній вроді!
Коли ж підчаший вам налле вина хмільного, –
Й мене, нещасного, згадайте при нагоді.

Хайяме, з Долею ти, мабуть, посварився?
Їй соромно того, хто в тузі похилився.
Підбадьорися ж, пий під ніжний стогін лютні,
Пий, поки келих твій об камінь не розбився.

Троянда вранішня ошатністю своєю
Чарує солов’я, співця свого. Під нею
Присядь у холодку, бо пелюстки ці вітер
Зриватиме й тоді, як станемо землею.

З місяцевидою над річкою, в саду,
У квітах весело я вік свій проведу!
Усе життя своє — сьогодні, вчора, завтра —
Я пив і питиму, аж поки не впаду.

Як скажуть вам, що я лихий пияк,
Невірний і найгірший із гуляк, –
Це правда. В кожного своя вподоба.
I в мене теж. Такий у мене смак!

Ці чвари, підступи, нікчемне сум’яття…
Доволі, чашнику, недоброго пиття!
Доволі! Хочу я, щоб вилився на землю,
Як решта з келиха, цей залишок життя!

На цій землі іще ніхто не зміг
Дійти до квітів, не сколовши ніг.
Щоб доторкнутись кучерів красуні,
На тисячу зубців розбився ріг.

В той день, як чистого я не найду вина,
I в ліках чую я отруту. Помічна
Від смутку вічного волога пурпурова.
Із нею п’яному й отрута не страшна!

Любов – це сонечко, що всесвіт огріває,
Любов – чудесний птах, що в квітнику співає.
Її не знає той, хто плаче солов’єм,
Вона в душі того, хто мовчки умирає.

Хто все перевіряв на терезах ума,
Для того жоден день не проминув дарма:
Або вимолював собі прощення в Бога,
Або за глек державсь руками обома.

Ти, в кого до утіх ненаситимий лас,
Кому байдужий суд, що жде по смерті нас,
Отямся, схаменись, поглянь навколо — бачиш,
Що діє з іншими невідворотний час?

Душа моя болить, я думаю про друга,
А в друга милого на серці інша туга.
Навіщо ж гойнії тепер шукати ліки,
Коли вже й лікаря перемогла недуга?