Олександр Рябошапка

Побреду знов просторами,
сонцем наскрізь пропах.
Зацілований зорями,
упаду у степах.
Весь знесилений, зморений, –
я тягнусь до трави,
доторкнуся до кореня:
– Ізціли,

Вже другий місяць сонце землю сушить,
а небо ні краплинки не дає.
На диво всім стара, зігнута груша
багатим розродилась врожаєм.

Зів’яли сливи, яблуні притихли,
засохли вишні

Мамі

Я тобі присвятив їх чимало,
своїх щирих і щедрих віршів.
Стань, стань над біллю моєю,
мамо,
щоби тепло було на душі.
Посміхнися у білій черешні,

Зірвало вітром макові пелюстки,
вони в траві на сонці аж горять.
Здалось, то мама розстелила хустку,
і впала просто в руки їх зоря.

Зламало вітром черешневу гілку,
і

Як зозуля накувала, –
стільки й проживу.
Не багато і не мало…
Хмаркою пливу.
Проти вітру, навстріч грозам,
у бурхливі дні.
Наче листя на морозі, –
не боюсь брехні.
У

Біль пересилю, забуду про рани,
твердо на ноги зведусь.
Вийду один із бузкового ранку,
сонцю назустріч піду.
Сили додасть землі прохолода,
вроду поверне срібляста роса.
В