Олександр Лан

Я хочу радости, я сміху, сонця хочу!
Яка верба ласкава, вишня – молода.
Як лагідно десь в потоках плюскоче
Ясна вода.

В небесних заводях з ясними вантажами
Пливуть далекі

Ніхто не стріне,
не спитає – звідки,
не підведе стривожено очей, —
лиш підозріло
визирне сусідка
з-за перекошених дверей.
Уступиш ти до темної кімнати,
де сіре

У вулиць є свої обличчя.
Свої традиції, свій дух:
Не дні, не місяці – сторіччя
В них зупинились на ходу.

Є вулиці – старі бабусі,
Де серед пороху й дрантя
Нечутно тліють

Жита – в зеленому розливі
Пахучим літеплом течуть.
– Куди ви, сонячні, куди ви?
В яку рожеву путь?

– Устав розхристаний зі сходу
Пісні гудками на весь світ.
Йому,

Немає слів, а хочеться сказати,
мов білим цвітом процвісти: —
Яка прекрасна ти, о земле-мати!
Яка прекрасна ти!

Немає слів, а тільки в скроні стука
гаряча кров.
Яке то

На молоду зелену парость
схиляє чоло сива старість.
Трясеться костур у руках,
і спина корчиться кощава,
і шерхне мова неласкава
в сухих пергаментних губах.

Дмухне

І
Упала снігова завіса
і відслонила
далечінь:
лежить села
тоненька риса,
мов на папері
темна тінь.
Вітрець дими тонкі колише
ніщо й не хрусне
по снігу:

Вінницькій Єрусалимці

Зламались крихітні заулки
і розтрусились між халуп.
Тут на порогах навіть мулко,
тут посковзнувся кожен слуп;
тут кожен дах, як журне чоло,

Я люблю десятчану сорочку,
Як матусю далеку свою…
Виряджала в чужу стороночку,
Виряджала й прощалась в гаю.
Гомоніла про голод, про злидні,
Про роззуте життя вдовине.
–

І
Вони сиділи на криниці.
Над ними в синій глибині
Далекі зорі-зоряниці
Плели мережева ясні.

За ними верби щось шептали.
Травневі гості – солов’ї
Дзвінкими співами

Мені наказано сидіти,
Пшеницю миту стерегти…
А на луці попові діти
Стрибають, мов коти.

В траві розлігся день червцевий,
Примружив очи голубі:
Як вільно горобцеві