Олександр Духнович

Тополя колибель,
А Стакчин кормитель,
Ужгород учитель,
Пряшів мні погибель.
Ієрей і учитель,
І письмоводитель,
Да стихотворитель.
Учив добродитель,
Позвав мя

Ой пойду я по долинах,
По зелених розвалинах,
Пойду, где птички поють,
Где пестрі цвіти цвітуть;
Знайду я там цвіток драгий,
Що мні наганет вік благий.
Сей цвіточок не

«О дівушко, знай бога,
Не будь ко мні так строга.
Я тя люблю, люб меня,
Я уж твій, ти будь моя».
Дівушка на то глуха,
Схохоталась: «Ха-ха-ха!»

Я к дівушці

Я русин бил, єсьм і буду,
Я родился русином,
Честний мой род не забуду,
Останусь єго сином.
Русин бил мой отец, мати,
Руская вся родина,
Русини сестри і брати
І широка

Літа мої молоденькі,
Щасливії літа,
Ви мні били так миленькі,
А не вжили світа.
Ви убігли без радості
Як раном буйні сни
Ізчезли без веселості
До вічної

Білим як сніг я родився,
Возрастом зелен остав,
Но так ти мя не доткнувся
І молодця не внімав.
Но коль тіло почорніло,
А серденько скаменіло,
Тогда-сь мною

Все єсть пространнійший
Чисто руський округ,
Там ліси, вертепи,
А по долинах луг.
Первий будет в нім верх,
О, за ним долина,
Без винниць, без

ілі надгробная надпись славного п’яниці

Под сим чорним гробом,
Где ростуть горчиці,
Почиваєт горло
Бідного п’яниці.
Він сорок п’ять годов
Все в корчмі пребивав,

Знаєш, ніколи що не насититься? —
Підлої хтивості око:
Вкинь всі багатства — ще не наповниться
Ями той дно глибоко!

Подувай, вітрику,
Подувай легонько,
Най моя миленька
Спочине тихонько,
Двигнися печально
В глубокій жалобі,
Не дерзай віяти
На єй чорнім гробі;
Опасно* прилети,

Помни, помни, любезний друг,
Що ти мені говорив,
Коль жаром твій горящий дух
Моє серце отворив;
Когда невинна наша жизнь
Одна радість, одна болізнь
Била, і взаїмна

(По лаборському вираженію)

Што там кричит
А што гучит,
Який дідько наперат?
Чи то рано, чи то сночи,
Чи в полуднє, чи впівночи
Скарідно ся роздерат?
Чей

В ніжних дворах я довго жив,
Гіркую сладость вкусив,
Властям все підданий служив,
Злоє добро іскусив;

Много раз високо сидів,
Много раз бил потуплен,
Много мудрих,

Ой дитята-соколята,
Змагайтеся на крилята,
Бо я уже сокіл старий,
Уж мні крила поломані.

Горі долів літаючи,
Свої діти питаючи,
Од юності до старості
Ізнемогли жили,

«Прийди ти до нас
Хоть на малий час.
Хочеш вечір, хочеш рано,
Хоч убрано, хоч подрано
Прийди ти до нас!»
«Не пойду до вас
Ні на малий час,
Ані вечір, ані рано,
Ні

Радуйтеся, соколята,
Вам зоренька світаєт,
Плещіте, руські дитята,
Вам-бо весна блистаєт,
Вітри з юга подувають —
І морози ісчезають,
Обновилась природа,
З ней народна

Стрітилися сліпий з хромим,
Стали розмовляти.
Ким способом собі в світі
Можна б помагати?
І вдруг закличився совіт:
Взяв сліпий безнога,
А хромий му показував,
Куда

Уже весна зеленая
Настала нам, веселая,
О, то радiсть велика
Кожного чоловiка.
Уже сонце тепленькое
Зiгрiває маленькое
Зерно, квiти i траву,
Вилудить всю

Мамко, мамко, куп мі книжку,
Тинту, папір і табличку,
Бо я піду до школи
Учитися поволі.
Повідають, що у школі
Діти знають доброй долі,
І я би хотів знати,
Як ся треба

Що минуло, загинуло,
Во вечності уж да спит,
А що живет да не гниєт,
Но принесет жизні цвіт!
Дух і тіло, ступай сміло,
Куда розум поведет,
Лиш помало через