Олександр Афанасьєв-Чужбинський

Ой у полі на роздоллі
Шовкова травиця,
Серед неї край тополі
Чистая криниця.

Тільки туди кониченька
Мені не водити,
Із тієї криниченьки
Водиці не пити.

Травка

Розцвітає весна божа,
Змінились морози,
Все дерево набростилось,
Розвилися лози.

Скрізь, де глянеш, гарно в полі, –
Радість після горя;
І вже птиця веселенько
Летить

Як ранок осипле квіточки росою,
А між очеретом вітрець подихає,
Прислухайся тільки, чуєш: над водою
Мов щось потаємне голосно співає.
То не соловейки налетіли в лози,

Уже осінь красить листя,
Тополя жовтіє,
Верби, лози опадають,
Берест червоніє.

Скрізь, де глянеш, пусто в полі,
Де-где козак оре, –
І вже птиця в край тепліший

Не явор склонился кудрявым челом
В день ясный над чистым потоком,
Не сокол присел с перебитым крылом
В степи на кургане высоком.

Изранен, в крови весь казак молодой,
Покинут

Раскинулась темным покровом
Безлунная ночь над садами;
Чуть шепчутся юные листья,
А воздух напитан цветами.

Какое-то теплое чувство
Вливается в душу невольно;
И даже на

Прощай навіки, моя чорноброва!
Бач, я не плачу, бо й ти не заплачеш,
А з нас хтось винен… Бувай же здорова,
Вже на сім світі мене не побачиш.

Різная доля нас випроводжала
На

Як блисне думка, у душі засяє,
Пісня мов рветься з серденька на волю,
Тоді, сердега, ввесь світ забуває,
Горе важкеє і нещасну долю…
Хочеться жити в ті ясні години,
Мов щось

Мене часто бере думка,
Чи то так здається,
Що, бува, заплаче радість,
А лихо сміється!

І як бачу сльози щастя –
В душі в мене тихо;
А на серці страшно стане,
Як

Як ти думав, так і сталось,
Ти вже й заручився.
Помагай же тобі, боже,
Щоб швидше женився.
Нехай горе і здалека
Вам не замаячить.
Хотів би я вас щасливих
Укупці

Гарно твоя кобза грає,
Любий мій земляче:
Вона голосно співає,
Голосно і плаче.
І сопілкою голосить,
Бурею лютує,
І чогось у бого просить,
І чогось сумує.
Ні, не

О, як весело глядіти,
Як сміються всі на світі,
А я з горя поманеньку
Наллю чарочку повненьку,
Вип’ю добре, посмакую
І сам з кого покепкую.
Світ широкий, своя воля,

Є.П. Гребінці

Скажи мені правду, мій добрий козаче,
Що діяти серцю, коли заболить,
Як серце застогне, і гірко заплаче,
І дуже без щастя воно защемить?

Як горе,

Не в степу, не на могилі –
Над Дніпром широким –
Ти заснув єси, Кобзарю,
Вічним сном глибоким.

Над Невою, під снігами,
При похмурім сонці
Ти поліг єси, мій друже,
На

Вечерний свод неба был ясен и чист.
У темной дубравы сидел бандурист,
Главу на бандуру склоняя.
Пред ним расстилались Сулы берега,
В цветах разноцветных пестрели луга
И степь

Шумлять лози над річкою,
Забіліло в полі,
Метіль мете, буйний вітер
Розходивсь на волі.

Гуля собі, нема йому
На світі зупини,
Гуля собі через гори
Та через

Як засвітить повний місяць
Ясно над горою,
Щось таке чудне, таємне
Діється зо мною:
Мовби серце хто ворушить,
В небо переносить,
Душу кличе, дає крила,
Геть од землі

Квітки пахнуть ясним ранком,
Соловейко свище,
Край дороги догорає
Забуте огнище.

Курить димок; головешка
То сям, то там тліє,
І полум’я, бува, блисне,
Як вітер

Десь далеко в чистім полі
Могила стоїть,
Округ неї на роздоллі
Та тирса шумить;

Степ широкий розіслався,
Небо та земля;
А над нею листом з вітром
Верба

Як настане весна божа,
Степ зазеленіє,
Яких тільки нема квіток!
Аж серце радіє;
Ряст, барвінок, чебрець, зорі,
Васильки і рута.
Пахнуть квітки, але в інший
Сховалась