Оксана Лятуринська

Був стрункий, неначе ясень,
гарний, мов царенко.
Де наш красень, де наш красень? —
Вмер, вмер молоденький!

Ой не вмер він, ой не вмер він
смертію своєю,
не зеленим

Нам сняться сині береги
морей далеких і ясних,
подертий одяг дорогий,
і спущені уряд човни.

Ось море стрілем загорить.
На страх і подив стамбулян
приб’ємо ми Олегів

Не знаю, як це почалось.
Прийшов, намовив мені хтось?
Чи серце схаменулось: — “Мало!”?
Чи щастя весен заблукало?

Навкруг долини зацвіли,
джерела срібло розлили,
і палац

Недавно ще стояли копи
пшениць, гречок. Неначе вчора
вози шляхом збивали порох.
Пішов вже вересень, листопад
за смугу сіру, наче попіл,
туди, туди! Там виночерпій
склянки

Недобреє віщує Див.
Лише в один кінець сліди.
А сурми сурмлять войовничо.
Степ майорить і кличе, кличе.

Іти за Дін чи не іти,
шоломом зачерпнуть води?
Схрестити меч свій

Один лишився сам на сам.
Нема ні кревного, ні друга.
І любкою — помститись туга,
і туга — подругою дням.

Отак натрапити зненагла
вполудне чи в досвітні роси
і бачити — о

Перуне, освяти мечі!
Вперед, зловіщі посланці:
Іде! Іде!
Із-під копит
вогонь і пил.
Побідная тремтить Ітиль.
Царгороде, тремти!
Тремти, Дунаю, Волго!
Іде, іде син

В гущавину від спаду муру –
сліди сполоханого тура.
В степу широкім – горлиць пера,
венецьким склом лягли озера.

Я знала: ранок буде ясний,
проквітне ніби рястом

З готичних стін базник,
Роками вимерло тепло.
Не заспокоює бароко,
Ні Сухарди, ні Білик.
Шукає вибагливе око
Верх полоненої краси
Тремтить так тепло, підсвідомо:
Ти, ти

РОМАН МСТИСЛАВИЧ, князь Галицько-Волинський

Ліс шумить… Усе потворніш
буря, темінь, ніч.
Натовпи виходять, чорні,
з давнини сторіч.

Ліс шумить… Гукає пугач

Не царських одягів, прикрас
престольних божеських Софії!
На це ми не піднімем вії
і цим не виникне в нас пря.

Долоня в нас тяжка, тяжка,
гне, граючися, візантини.
Наш

Став пахне водоростями і резедою,
і наче з Балтики той вітрів струмінь.
Належить покоритись тузі і задумі,
мандрівці з вітром збитою косою.

Із далечі встають тумани

Створив ти землю, оболоки
й людину дотиком і дихом,
чинив добро і діяв лихо,
ти повнив дні й вершив ти роки.

Являвся пращуру, вогненно
злітав до хатнього порога.
На землю

Стинає час могутність ікол,
із лип на згин зриває лико,
долущує чужих навали.
Ляхи, татари, угри чвалом,
їх сила – й око не огорне.
Ти, злий Стрибоже, зрадив чорно!
Ліси

Ти ще не вмер, ти ще не вмер!
Через розбурханий Дністер
з Дніпра ти видибаєш, Боже!
Впадуть долів боги ворожі.
Перед лицем великих чуд

жахнеться князь, чернець і

У безкрай, далечінь-дорогу
надломлено я закричу
про самоту і про тривогу,
про дні, яких я не лічу,
про дивовижну німоту
без слів та звуків, про нечулу
німу, глуху, пусту,

Уранці будять осокори:
Сьогодні біло так надворі!
Так біло-біло, наче ново.
На білому вінок миртовий.
Ламають тони осокори:
Хтось кригою застигне в горі.
На полі хтось упав

Устами славлена
стріла стужавлена.
Хвалена, хвалена,
в отруті калена!
Стріла окрилена,
стріла доцілена.
Кров’ю гартована
стріла значкована.

Хилились стязі, пнулись вгору
і хвилювали, як ковиль.
Усе зловісніш і суворіш
темніли черню корогви.

Світ хижим птахом, звірем кидавсь,
стріл гнало чорно, яко тьми,
а

Щастя згублені ключі.
Якби їх знайти хутчій!
Пошукати в лісі, в полі,
запитать, зустрівшись, Долі:
“Ти горою, Доле, йшла,
чи мої ключі знайшла
з золотими обідками?
Щоб