Никанор Онацький

Прощай, мій краю дорогий!
Прощай, моя невільна воля!
У край далекий, край чужий
Жене мене лихая доля.

Я жменю рідної землі
Несу як спогад, як святиню.
Коли помру на

Листя жовте, листя в’яле
Опадає, шелестить,
Вітер лютий, вітер буйний
То голосить, то свистить.

Ліс спустілий, ліс змарнілий,
Замираючи, шумить,
Хмари чорні, хмари тяжкі

Хмарами чорними небо покрилося,
Вітер шалений гуде і шумить;
Думами тяжкими серце повилося,
Б’ється у грудях, болить і щемить…

Волі і світу у неба благав,
Вільно на світі

Вирвав вихор лист кленовий
Та й приніс за ґрати.
– Дуже радий: я вітаю
І приймаю, брате!
Ти приніс мені із волі
Вісті про родину.
Розкажи отут в неволі
Про дочку й

Всіх забрала нас недоля
До цієї хати,
Порівняла нас неволя
Та залізні ґрати.
Будем торби лаштувати
В далеку дорогу.
Будем бруком маршувати
Та нога у ногу.
Набирають

Ой, здобув я собі хату,
Хату на помості.
Прийди, прийди, милий тату,
Та до мене в гості.

Прийди, брате, прийди сестро,
І ти, рідна мати,
Буду радо дожидати
Та ще й

То не грім стугонить
І не вихор шумить
У безкрайому полі.
То я мчусь на коні,
В блискавичнім вогні
Із неволі до волі.
Дикий кінь вороний,
Як той змій

Конають дні…
Довгі, сірі, одноманітні.
Нудні…
Сьогодні, як учора, завтра,
Як сьогодні…
І так без кінця…
За моїми мурами широко
розляглося широке місто,
камінь,

Сріблить місяць мури, ґрати,
Вже пора б лягати спати,
Та, мабуть, сон,
Що дрімав коло вікон,
Пішов кудись гуляти.
Хай гуляє – буду ждати
Та дивитись через ґрати.
Усе

Ніч. Затихли зойки, муки.
Сон голубить ніжно очи.
Раптом ллються скорбні звуки…
Хто ж то грає серед ночі?

Скрипка стогне, тихо плаче,
Хто ж то сум свій виливає?
Смик

Чую: завжди ти крокуєш.
Знаю. Нудьга тебе гризе,
То давай-но поговорим.
Ти знаєш азбуку Морзе?

Гаразд! Стук-стук-стук!
Кажи, як підказує сумління:
За що потрапив ти до