Невідомий автор

Шіва, що під небесами,
вшосте зринув до землі
розділити разом з нами
смертні радощі й жалі.
Дав він згоду тут пожити,
власній волі клавши край:
щоб судити і

Коли запав довкола морок
І розум тьмарився мені,
Коли надія, стерта в порох,
Ледь жевріла удалині;

Як дух із відчаю хилився
І глум зломовної юрби,
Уйнявши розуму

З кохання плакав я, ридав.
(Над бором хмари муром!)
Той плач між нею, мною став —
(Мармуровим муром…)

Пливуть молитви угорі.
(Вернися з сміхом-дзвоном!)
Спадає лист на

А як Дбайко наробився —
На ліщині примостився.

Гілочка гойдалася,
Казочка складалася:

— Жив та був скрипаль цвіркун,
Жилки в крильцях замість струн.

Грав

Навесні зелені квочки
посідали на рядочки.
Не ворушаться, мовчать,
бо висиджують курчат.
А як виростуть вони,
їх полічать восени,
і господарі потроху
заженуть усіх до

– Я у лісі лева бачив!
Ну й страшний!
– З рогами?
– Так!
Заперечив Юрі Славчик:
– То не лев. То був… їжак.

Дякує радіо вранці
Галі, Юркові, Оксанці,
Петрику, Олі, Мар’яні:
– Дуже ви, діти, слухняні!

Із братом Січнем схожі ми,
Хоча і не близнята.
Без нас не буде і зими,
Як нас без мами й тата.
Зима відходить. Їй сліди
Я замітаю вчасно!
Лечу – туди, біжу – сюди,

Кряче ворон, крилом крає
Блакитну світиль.
Рідне поле укриває
Море білих хвиль.
І безмежне, і безкрає
Котиться до ніг.
Чорний ворон, крилом крає
Чорним білий

Бринять бруньки на днях,
Бринять такою теплою весною,
І пісня жайворонка знову
Мережить шумкою в полях.
Бринять бруньки по днях.

Все небо в синіх прапорах:
(проміння,

Надворі день і відблиски морозу,
Надворі знов зима
Пливе, кружляючи з діброви
Човнами білими до нас.

Тікає вітер в далечінь…
А вулицями сніг
Як золотий ячмінь
Колоссям

Щодня смутніш весела карусель,
Ясне готується в дорогу літо.
І тихі заводі далеких сел
Осінній каламутить вітер.
Через дахи, через будинки ржаві
Промерзлий дощ одвіяних

Як розвиднилось ураз
В склепі грудневого будня!
Першим снігом тішить нас
Небо грудня.
Тішить душу, бавить зір,
Пестотливо щоки коле,
Замолочує

Я – Мороз, Червоний Ніс,
Я ходив сьогодні в ліс,
Я пакунки-подарунки
У торбині вам приніс.
Я бував по всіх усюдах,
їздив верхи на верблюдах,
По морях і ріках плавав
На

Гарно бути водолазом,
Мандрувати в глибині;
Був на палубі — і зразу
Опинився аж на дні.

От якби отак-от просто
Та поїхати у гості
На далекі на моря,
Де живе сестра

Ну а це – ведмедик Мишка,
Він і плаче, і реве…
Він звихнув учора ніжку
І тепер кривенький трішки…
Та нічого — заживе!

Хто це пісеньку таку
Нам співа: «Ку-ку-рі-ку»?
Це наш півник-співунець,
Золотий гребінець.

Це він будить так діток,
Щоб вставали,
Не проспали,
Не спізнились в

Давно, ще за старих часів,
у звірів не було хвостів.
А мухи — роєм біля вух…
Чим одбиватися од мух?
От в лісі, на березі прямо,
шле звірям дятел телеграму:
— Тук-тук… Всім

Казочку оцю
Розказав мій дід.
Правда чи неправда —
Жив-був Дармоїд.
І такий лінивий,
Лежебок такий,
До роботи не підніме
Ні батіг, ні кий!
Мав таку він звичку —

Вийшла з хати тьотя Ніла
У сарай,
А дверей не зачинила
Літо ж. Хай.
Курка шмиг у хату,— хитра:
— Ко-ко-ко… —
Зазирнула, — що в макітрі?
Молоко!
З лави, наче