Невідомий автор

Коли запав довкола морок
І розум тьмарився мені,
Коли надія, стерта в порох,
Ледь жевріла удалині;

Як дух із відчаю хилився
І глум зломовної юрби,
Уйнявши розуму

Шіва, що під небесами,
вшосте зринув до землі
розділити разом з нами
смертні радощі й жалі.
Дав він згоду тут пожити,
власній волі клавши край:
щоб судити і

З кохання плакав я, ридав.
(Над бором хмари муром!)
Той плач між нею, мною став —
(Мармуровим муром…)

Пливуть молитви угорі.
(Вернися з сміхом-дзвоном!)
Спадає лист на

А як Дбайко наробився —
На ліщині примостився.

Гілочка гойдалася,
Казочка складалася:

— Жив та був скрипаль цвіркун,
Жилки в крильцях замість струн.

Грав

Навесні зелені квочки
посідали на рядочки.
Не ворушаться, мовчать,
бо висиджують курчат.
А як виростуть вони,
їх полічать восени,
і господарі потроху
заженуть усіх до

– Я у лісі лева бачив!
Ну й страшний!
– З рогами?
– Так!
Заперечив Юрі Славчик:
– То не лев. То був… їжак.

Дякує радіо вранці
Галі, Юркові, Оксанці,
Петрику, Олі, Мар’яні:
– Дуже ви, діти, слухняні!

Із братом Січнем схожі ми,
Хоча і не близнята.
Без нас не буде і зими,
Як нас без мами й тата.
Зима відходить. Їй сліди
Я замітаю вчасно!
Лечу – туди, біжу – сюди,

Кряче ворон, крилом крає
Блакитну світиль.
Рідне поле укриває
Море білих хвиль.
І безмежне, і безкрає
Котиться до ніг.
Чорний ворон, крилом крає
Чорним білий

Надворі день і відблиски морозу,
Надворі знов зима
Пливе, кружляючи з діброви
Човнами білими до нас.

Тікає вітер в далечінь…
А вулицями сніг
Як золотий ячмінь
Колоссям

Щодня смутніш весела карусель,
Ясне готується в дорогу літо.
І тихі заводі далеких сел
Осінній каламутить вітер.
Через дахи, через будинки ржаві
Промерзлий дощ одвіяних

Як розвиднилось ураз
В склепі грудневого будня!
Першим снігом тішить нас
Небо грудня.
Тішить душу, бавить зір,
Пестотливо щоки коле,
Замолочує

Далекі дні, похмурі дні
Розвіялись, як дим.
Та не забудь тих днів мені,
Коли я був малим,
Коли у панському саду,
Під кожний Новий рік,
Цвіла ялинка на льоду,
Чувсь

Капотить із стріх,
Тепле сонечко
Загляда до всіх
У віконечко.
В вишині вночі
Млою сірою
Журавлів ключі
Линуть з вирію…
То несуть вони весну,
Землю будячи від

У лісі, в лісі темному,
де ходить хитрий лис,
росла собі ялинонька
і зайчик з нею ріс.

Ой снігу, снігу білого
насипала зима!
Прибіг сховатись заїнько –
ялиноньки

Ну а це – ведмедик Мишка,
Він і плаче, і реве…
Він звихнув учора ніжку
І тепер кривенький трішки…
Та нічого — заживе!

Хто це пісеньку таку
Нам співа: «Ку-ку-рі-ку»?
Це наш півник-співунець,
Золотий гребінець.

Це він будить так діток,
Щоб вставали,
Не проспали,
Не спізнились в

Давно, ще за старих часів,
у звірів не було хвостів.
А мухи — роєм біля вух…
Чим одбиватися од мух?
От в лісі, на березі прямо,
шле звірям дятел телеграму:
— Тук-тук… Всім

В нас чи за морем, —
Хтозна, забувсь, —
Жив собі зайчик
Трус-боягуз.
Вовка боявся,
В ліс не ходив…
В нас чи за морем —
Жив.
Скаржився заєнько:
Був собі.
—

Ніжився кіт,
Край воріт,
Грів на сонці живіт.
Враз із двору в хлівець
Залетів горобець.
— Цвір-цвірінь, — цвірінчить.
Кіт підкрався
І вмить
Спритним рухом ловця