Вічний вогонь
Віками кожному своє:
Орлам літати,
Курям дивуватись,
Траві рости, а травам нести сум.
Так світ стоїть, таким він є,
А в нім кожному своє.
І мій шлях через світ десь колесує.
На тім шляху
Вогонь моїх років,
Терни думок,
Зів’ялий цвіт надій.
Любові цвіт.
Я дерева любив і меланхолію барвінку,
Ночей осінніх круків крик.
І глечик молока з рожевою шкоринкою
Із материних рук.
Стебло я розумів у полі – Одне-Одне!
В снігу забуте, самосійне,
Ніким не приголублене, холодне,
Навіки оніміле в самотинні.
І я вітри любив зимовими ночами,
Коли ревуть у мерзлому гіллі,
Такими всепланетними печалями,
Що в хаті чути дріж землі.
Даремно я в хвилину малості своєї
Лишив той світ високої краси.
І півжиття як камені носив,
Клав сходи поміж небом і землею.
До неба сходинок шукать дарма,
І з каменю тюрму мурують, а не рай.
Стебло і вітер – іншого нема!
Стебло і вітер,
Вітер і стебло.
Гість
Коментарі
Підписатися