Наївні сцени завченої ролі —
Смішна мені їх вічна метушня.
Я сам в собі, як в замкнутому колі,
Насущні думи думаю щодня.
Вони мені — як ноші подорожні,
Нелегко їх теліжити в путі,—
Чи ж дивина, що нині ще спроможні
Сізіфи перти камені круті?
Трудний мій шлях, і думи — як граніти,
Зносилися і сили, й постоли,
Та де мені ці бесаги подіти,
Коли вони до тіла приросли?
То вниз, то вгору — важко, поступово.
У серці сумнів моститься, мов птах…
Чи ж дивина, що виношене слово
Я вимовляю з кров’ю на устах?
Гість
Коментарі
Підписатися