Микола Нагнибіда

Полкам на штурм рушати вранці,
Уже зорі неясний слід…
Гуртом зібравшись у землянці,
Бійці співають «Заповіт».

Блищать штики в тісному колі,
Здрига в куточку

І печально мені, і журливо…
Вже летять журавлі… А куди?
Звеселію ні з меду, ні з пива —
От з Дніпра б зачерпнути води.

Степ зелений, синє море —
Де й поділось моє горе…
Розгубив я жури, втому,
Повтікали геть додому.

Шумна хвиля, стиглий колос —
Двох рівнин одвічний голос
Зустріча мене

Умившись в гірському потоці,
Простягтись в пахучій долині,
Під голову гору поклавши,
Спочину в краю буковинськім.

І серце увійде у землю,
І руки сплетуться з корінням

Ще дрімотно в степах голубіють кургани,
Ще зірниця горить там, де сонцю зійти.
Степ безмежний — мій краю коханий,
Весь душею одкритою ти
Розпростерся, простий і нехитрий,

Спокійним полум’ям ліси
Уже горять на виднокрузі,
І злото тихої краси
До мене тягнеться у лузі.

Мене бентежить річки синь —
Така у жовтні лиш буває,
Остання лагідна

Мені мати сорочку пошила
З морських парусів.
Сестри вишили шовком
Малюнок хрещатий.
Я з юнацтва донині її не зносив,
І приємно на грудях її відчувати.
І добряча

По морозцю молодому,
По незайманих снігах,
По роздоллю лісовому
Йшла дівчина…
А в очах

Дві волошки — сині, сині,
Дві сережки — мов зірки,
Дві косички на

Біля степового багаття
Мов здиблені коні,
На заході сонця
Хмари
Летять над степами
Козацької слави
В пожари.

Димами дороги
Послались до моря
Азова,
Туди, де

Я не забув нічого, не забув…
Все, до билини, серцем пам’ятаю:
Бистрінь Дніпра, Херсонщину безкраю,
Де я щасливим і веселим був.

Я не забув чумацьких тих могил,
Що давниною

Після років розлуки з тобою
Я, забувши ясну твою вроду,
Повернусь і скажу: будь такою,
Яку вимріяв я у негоду.

Будь зі мною суворою, щирою,
Наче воїнська дружба в поході,

Як гарно яблунька розквітла!
І стало в світі більше світла,
Тепла, і радості, й пісень,
І красивішим став наш день.

Стоїть красуня України –
Дощу краплини, мов перлини,

Вже скелю на скалки розбито,
Вже тліють на хлопцях бушлати,
А губи матросів забитих
Живим ще шепочуть:
— Стояти!
Стояти!
Стояти!

Чи то снилось мені,
Чи то справді було —
Наді мною ялини зелене крило,
Білоруської пущі красуня струнка.
Чи зелене крило, чи була то рука?
Я лежу на землі, і почулось мені,

Ні я, ні батьки мої тут не бували.
А все мені рідне, клянусь…
З давньої пісні Янки Купали
Знаємо ми Білорусь.

Знаєм озер її синії очі,
Знаємо вьоски її і міста,
Знаємо

Далеко в тумані Малахів курган…
Злітають орли до вершини.
В могилі героїв спочив капітан,
Безстрашний моряк з України.

Він свій Севастополь, як лев, боронив.
Мов лев, умирав

1
Привіт, мій околишній боре,
Привіт, озер пахучі води,
Знов виходить Ліда Горе
На скрипучі древні сходи.
Перед нею три берези,
І затьмарене сузір’я,
І ще дідом

Як заспів до пісні, як хмару для зливи,
Приносить Вітчизна гарячі літа.
О юність багата, тричі щаслива,
О юність — дорога моя золота!

Як дереву корінь, як рікам початок,
Для

Далеко був від України,
І снилася вона мені
Русявим чубчиком дитини,
Вогнями домен вдалині,
Дунаєм тихим пропливала,
У груди хлюпала Дніпром,
Варила сталь, плуги кувала,

Коли ти виростеш, мала,
Я поведу тебе степами
В село, де мати повила
Мене за спраглими жнивами.
І ти побачиш, дочко, там
Понад дорогами могили,
Вони колись степовикам