Микола Чернявський

Глибокий плуг пройшов полями
Моєї тихої душі,
І впали в слід йому стеблями
Квітки, щоб вмерти у глуші.

Зійшла зоря. В яснім покрові,
В короні зір виходить ніч.
Сховався

В степу цвітуть маки червоні,
Маки червоні польові.
Мов жар, горять на степу лоні
Їх короговки вогневі.
Дажбога люблені вибранці,
Ввібравши спеку пелюстки,
Горять удень

Минуло літе золоте.
Холодне небо вкрили хмари,
І темно-сизі їх отари
На північ вітер десь веде.
В тумані сонечко зіходить,
У млі увечері згаса
І вже не йде у небеса,
А

Ще ночі мла не зворухнула крил,
Щоб степові покинути долини,
І спить у млі далекий ряд могил —
Сумних слідів минулої години.

Широкий степ, за ніч набравшись сил,
Ще твердо

Дріма Донець в легкім тумані,
А я блукав над ним вночі
В недовідомому жаданні,
Немов чудес яких ждучи.

І бачу я: струї срібляні
Тремтять, до берега йдучи,
І хтось

О, як хотів би я тебе вітати, море,
Під гомін хвиль слідить хід вільних кораблів,
Глядіти з скель німих, як човен хвилю боре
І плине в далечінь по гребенях валів;
Як чайка

І степ, і гори обгорілі
Дощем обмило громовим.
Та знов такі ж вони немилі,
Нічим не скрасились новим.
Ревуть гудки. Дими стовпами
Повзуть за вітром по степу.
А там, під

Віяв жито-новину.
Став спочити. Звів до неба
Вгору очі. На війну —
Чує — йти на ранок треба.

Не повірив: де ж війна?
Тут нагальна йде робота…
«Годі! — гримнув старшина.

Все, чим душа переболіла,
Усе, що в серці накипіло,
Всю душу змучену мою
В свої пісні я увіллю.
Я їх отрутою гіркою
І злою жовчю напою,
І спів мій тугою

Тихо гойдаються в синьому морі
Іскоркі-зорі,
Ніби купаються в хвилі блискучій
Рій їх летючий.
Скелі здіймаються, ще неостилі,
Темні, похилі.
В чорнім міжгір’ї десь світло

У сажі, чорний, як мара,
Рукою піт з лиця втира,
І кайлом уголь б’є і б’є
В норі шахтар. На нього ллє
Мутна, холодная вода,
І лямпа світиться бліда,
Моргає стиха, мов