Михайло Орест

З пристрастю й шумом знайомий доводив мені про кінцевість
Людського марного Я… Поїзд, видимо для всіх,
Рине, самотній, про себе кричить, — а дерева величну
Разом з плянетою

О. Ізарському

Люди — істоти мислящі. Але розрізняти годиться
Творчі і рабські уми. В перших літають думки,
В других — безкрило лежать. І ви правду сказали, мій друже:

Загине світ! Безумством і війною
Потоптано його найкращий цвіт;
Свариться хаос чорною рукою:
Загине світ!

О бідне, бідне серце! Безліч літ
Ти билось марне з темрявою злою

Нас, що звемося людьми, розглядайте, будь ласка, не тільки
Як сировинний продукт кухонь магічних своїх;
Хоч невеликій частині істот підопічних признайте
Бути їдцями свого варива! Якщо

Скоритись? Ні! Для почувань знебулих
Ще має сину їх передший спалах:
Я чую запах радостей минулих,
В заобрійному вирії пропалих.

Так Жовтень, тоскний спадкоємець Літа,
В собі

Ласкава мла вкриває тихий обрій:
Сліпучий диск на ньому відгорів —
І ліс замислений в покорі добрій
На барви бронзи, злота і цинобри
Смарагди шат своїх перемінив.

Любило

Йому ще немає року,
а він уже мусить вивчати
(і як вивчати!)
чужий, великий і дикий
світ,
в який його вкинула
рука буття
(я не сказав би, що дуже добра).

Ми —

Як ще ти можеш защеміти, серце!

Вночі був приморозок. Сіра повсть
Над містом нахололим нависає.
Повітря гостре. Тьмяне світло дня
Знесилюється в почорнілім парку.
Ці ґрати,

Глянь: з кожним днем стає каштанів листя рідше;
Але всміхається блакить, хоч і поблідши. —
Якби прощання всі були такі легкі нам,
Не був би теж тяжким докір земним гостинам.

Н. Г.

Як збережу твій образ? Суєту
Приносить часу біг і глушить пам’ять,
Біль родить біль, біда зове біду —
І вир шумить, виснажуючи пам’ять.

А те, що в ароматній

День падає, як птах короткокрилий,
З височини непевної — і крик
З ним падає на трави побурілі,
На чорний і безлистий чагарник.

І здобич ту мисливець хмурозорий
Кладе в

Маги від пензля! В портретах вельмож і вродливиць являли
Ви ту красу, що не всім дано відчути її.
Ну, а тепер? — Від лемурів Пікасса утікши панічно,
Навіть в обличчях пісних райську

Повниться вечір сизою млою —
Як осінь за літом, тужу за тобою.

Падає в парках лист нездужалий —
Дороги мої до тебе запали.

Чи сниш ти, за безкраєм далей укрита,
Дорогу до

Нощь, стонущи ему грозою, птичь убуди…
Слово о полку Ігореві

Стогнала ніч вітрами і грозою —
І птиць пробуджених тривожний крик,
І страхом мученого звіра рик
Лунали

Як довго
Скучала плоть. Невільниця сама,
Вона надщерблений скувала дух —
І дух мовчав під верствами тяжкими…

Промов, заговори устами неба
Ти, що мене потужно

Забутливі сади цвітуть в солодкій млості,
А між коріння їх жадібно заплелись
І в німоті грізній і тужній тліють кості
Людей розстріляних, замучених колись.

Чаклунством торкнений

Підводяться уперто димарі
Понад дахами вгору — а вгорі
Не небо, а бездушні пустарі.
О туго дожидання!

Збідніло, серце, ти давно — і все ж
Ти рвешся з стиску скам’янілих меж

Ви, що пройшли крізь жах,
Що вдома не знали дому, —
Вітер в чужих містах
Вам співає втому.

Радість не явить вам
Своє перлове обличчя,
В ваш зруйнований храм

Минає серпень, минає літо.
Душею відчути цю істину
краще за містом.

Велетень, владар і бог,
сонце стоїть навзаходи.
Жовте його проміння
м’яко пронизує верби недвижні над

Сповнений злоби до людського роду, вагався диявол
В виборі згуби йому: голод, чума чи війна?
Але по пильній надумі згадав про четверте, найкраще:
Вкинув у доли земні в’язку догматиків