Михайло Коцюбинський

Cердиться Березень, вітром бурхає,
Аж голі дерева стогнуть та гнуться.
Землю замерзлу вдень дощиком мочить,
А на ніч морозом дужим стискає.
Хмари збирає з усіх закутків неба,

Ця рожева самостійність
Що Вам тільки мріє,
Най хутчій до Вас прилине
й серце обігріє.

Кінець 1886 року

Назносим каміння, назносимо глини,
Збудуємо хатку з дверима у сіни,
Та зробимо в хатці яснеє віконце,
Щоб сяло над нами, мов золото, сонце.

А з житніх сніпочків пошита покрівля

В тихім повітрячка чистого лескоті
Все мені поступ твій милий вчувається,
Білої хвильоньки в морському плескоті
Перс твоїх хвиля неначе здіймається.

В шелесті ніжнім гнучкої

На заході сонце… В підземні кімнати,
Натомлене, на ніч іде спочивати,
Й прощаючись любо з небосхилом синім,
Всю землю залляло рожевим промінням.
Вже й вітрові в полі гуляти

Як за боки музу візьму,
То можу дещо втну.
Я знаю дівчину Марусю —
Таку — що ну!

Висока, гарна, огрядна, —
Лице як місяць повний сяє.
Буває часом страх сумна,
А

Як раннім морозом побитії квіти
Головоньку сумно додолу схиляють —
Неначе тугою та горем повиті
Завчасу і марне навік пропадають —

Так молодіж наша: зрости не успіє
Та

Як променем щастя, спахнувши, засяють
 Ті очі, мов зорі,
А хвилі відради серденько гойдають,
 Мов човен на морі,

Як хочеться долі і другим жадати —
 Тоді пам’ятайте про мене