Море

Споконвіку ніким не зборене,
хвиль рубцями
у шторми спотворене,
але бачу його не в потворності,
а в красі,
у її неповторності.

Ой, як заздрю, як заздрю морю я –
не за синю його екзотику,
а за те,
що себе виморює
і виборює горизонти!

Я на скелі стою схвильований,
весь забризканий,
обцілований.
Поцілунки такі солоні,
поцілунки такі солодкі!

Море піниться
(обрій шириться),
закипає вулканним кратером…
Як я хочу морської щирості,
його щедрості
і характеру!