Монолог старого кота

П’ята частина збірки “Макро і мікро”

Старий білий кіт ходить по кімнаті,
Зітхнув і ліг у сонячному квадраті.
Один бік у кота білий,
Другий бік у кота чорний.
Так, я старий, і, як каже мій вчитель, нікчемний котило.
Не спорю, вже мухи сідають на ніс.
Другий десяток кінчаю – не диво.
Живу. А на який біс?
Мишей не ловлю, лапи вже дерев’яні,
І хвіст, як намоклий гніт.
Не розберу, коли вечір, коли світання,
Сліпий, як кріт.
Років п’ять уже не стрибав на дахи.
І на горищах не ночував.
Раз поліз на весілля і впав в лопухи –
Замакітрилась голова.
Общипалися вуса і звисли униз,
Не розчую, де сало, де мило.
Вже забув, коли риб’ячу голову гриз…
Все мені осточортіло.
Кіт зітхнув і відповз з сонячного квадрата,
Ліг і підпер сиву голову лапою.
Припіка…
Мляво махнув на муху хвостом.
Хазяїн мій… Із викрутасами.
Учитель. Вчить чомусь дітей у школі.
Буває, приводить їх цілими класами,
Віршики все чита… Про тополі.
Сам же над ними і зудить ночами,
По хаті снує, на гітарі бренькає.
Бува, що й виходить… Печально.
Та їм, бусурманам, усе те до хвеньки.
Вони із-за спини сміються в кулак,
На пальцях показують всякії штуки.
А він все чита, руками і сяк і так –
Навчає онуків.
Я його знаю отак, як ці лапи,
П’ятнадцять зим удвох позіхаємо.
Старий, як я, щербатий,
А бач, ще мечтає.
Уранці встає, присідає, сопе,
Тіло синюче, як холодець –
Зарядку робить. Або на велосипед…
І по вулиці із кінця в кінець.
Кіт тихо хихоче, поводить сивим вусом.
Перевернувся на чорний бік, почухав за вухом.
Люде й коти вже на нього махнули рукою,
Нехай присіда раз учений.
Шкоди від того нема ніякої, тільки дише опісля як віл страшенно.
Всі сміються, мені ж наче й жаль,
Він, як і я, теж хвоста обтріпав.
Сам цілий вік, худющий, як паля,
Живе, називається, щоб ти пропав.
Та я б таки жив із ним, поки ще ,
Ми вже обоє старі і негодні,
Нам вже не в диво ніякі миші –
Яка там у немочі гордість.
Так він же, ти бач, що учистив,
На старість, сказать би, літ
Почав мною чоботи чистить,
Неначе я щітка йому, а не кіт.
Бере мене вранці за лапи
І давай по халявах ярить!
Як сам каже, до блиску лакового,
А на мені шерсть горить!
Поки чоботи собі одвахтює,
Я вже лежу без ніякого смислу,
А він перед дзеркалом ще й каверзує,
Та за штани себе смикає,
Як би колись відставний генерал,
Схотів помолодшати, сивий сучок.
Але ж я є кіт з повним правом,
А не йому козачок!
Полежу, хай сонце за грушу зайде,
Зберу свої речі й посуну.
Нехай собі іншого дурня знайде
За таку суму.
Кіт подивився в вікно, позіхнув,
Хвостом мляво поворухнув.
Чи може не йти, хай вже чистить,
Однак я вже чорний як сажа.
Все-таки тепло тут, чисто
І кашу, буває помаже.
Кіт сумно сів,
Білою лапою по чорному боці провів,

Ох, і життя наше, собаче…