Мар'яна Хмарка

Келих солодкий я сповнив до краю —
Осінь задушна блукає по гаю.
Осінь золотить зелений намет,
В прозелень вкраплений мед.

Скоро вже можна спочити й заснуть.
Майже закінчена

Іду, дивлюсь: повітря, наче скло,
Співучим морем хвилить хвилі жито.
Проміння сонця – злото дивних літер —
І мрійним сном овіяне село.

А в серці спогад – неспокійний птах

Верба над ставом чеше довгі коси,
В прозорім золоті і небо і земля.
Мов, янтарі на травах роси,
А в них – і сонце і поля.

Дзвенять струнами вогники блакиті,
Вливають в серце

В безодні неба місяць плине,
Немов би човен золотий…
Я знаю: в серці не загине
Вогонь залізної мети.

Нехай часом буває сумно,
Туманить мороком життя,
Та серце хоче жить

І далечінь і комашина зграя
В проміннях сонця суто-золотих.
Іду в житах, – а де сама не знаю —
І без думок і без мети.

Назустріч вітер і поля навколо
В киреї довгій стиглих