І білий лист — і блимавка — і нетлі
над полум’ям тремким… Далеко — ти!
І тонким зашморгом шорсткої петлі
стискає горло туга самоти.
Слова безвпину крутіжем барвистим,
переливом нестримної ігри,
слова — як нетлі — тільки крихту блисті
лишають на листі черканням крил.
Тремтить самітно світла квітка синя
і ніч розливом темрявим тече:
Де слів знайти таких, що усміх сина,
що радощі розсміяних очей?
Де слів знайти тобі — та й де їх скрито,
у глибах, у скарбівницях яких, —
що пестили б, леліли, наче приторк
рожевих ручок нашої доньки?
Гість
Коментарі
Підписатися