Липневим полуднем

Вічний вогонь

Троянду білу на вікні
Поклала мені мати,
Щоб посвітліла трохи хата,
Щоб не журилося мені.
Щоб так не мучився думками
Та менше пив,
Та світ не кляв,
Бо вже посивів і охляв,
В чужих краях блукаючи роками.
А вдома тихо, сад, як рай,
Криниця,
Й дід іще живий.
Ти б побалакав з ним – бо сам не свій,
Все тебе виглядає.
І не мовчи, нехай душа одлигне,
Та більше спи
І не кури ночами.
Бач, кашляєш. Хай я калини
Внесу тобі до чаю.
Всього, синок, у світі не опишеш
І зла пером не перебореш…
Онно про голову, що вже не пишуть,
А область йому – орден.
Тепер до нього і не приступ –
Всіх писарів порозганяв!
Воно, ти правду кажеш, що свиня,
Але ж медаль на писку.
Не регочи…
І не цілуй ти мені руки!
Ходім обідать у садок.
Там і трава і холодок – кинь ти свої бумаги під три купи.
Пішла.
І білу постілку понесла…