Лібер Рабинович

Павутиною синьою хмар
Небеса перетягує осінь.
І не палить вже сонячний жар,
Не розпатлює сонце волосся.

Широченні степи золоті
Поринають у обрій далекий…
Тиша. Тільки у

Україно… Степ та поле
чорноземні розляглись,
їх одмухують тополі,
оперізує їх ліс.
Рівний степ… як на долоні,
небо – синяя гора,
по степу мчать бистрі коні,
по степу

I
Море… О, море. Зелено-барвисте
Гомоном зве у свою глибину…
Хвилі! Вітання несу вам із міста,
Од мурів, машин вам вітання несу!
Море! Ми змичку тримаєм в тобою,
Шепотом хвилі

Блакить буруном котить повінь,
Тону я цяткою у ній.
Навколо зоряні вогні;
Блакить буруном котить повінь.

Пташині, гімни голосні
Лунають десь у далині.
Блакить буруном

Проміння злотні пасма стелить
Під грізним натиском весни;
Барвиста синь з височини
Проміння злотні пасма стелить.

Проходять геть зимові сни
І світить день

Тихо і сонно навколо.
Закришталилась синь.
Загорнулися доли,
Сумерк плющить ліси.

Всі дороги затерті,
Саван стежку прикрив.
Крила срібної смерти
Вниз спустились з

Осінь вітром чистить
В лісі мляве листя;
Листя тихий шелест
Будить сонні села.
Спить у хмурій тиші, спить село осіннє.
Вітер бешкетує, на полях гуля.
Осінь сіє сон
І

Чогось мені так весело сьогодні!..
Я вдосвіта у загравах устав.
Цілує ранок збуджені вуста.
Я тану ввесь в серпанковій безодні…

З зорею зустрічаю усміх дня.
Ах, день! Такий

І
…І далі йдемо мертвими степами,
Я – мовчазний, печальний – колоніст…
«Он бачите, маячать свіжі плями,
Це ховрашок ссе кров і душу їсть.
Надовго він залишить в серці

Юний сміх і тихий стогін
В струнах вітів забряжчали.
Ой заплутались дороги
В синьо-сніжному кришталі.

Поле під заметом білим
Стогне, крекче: «Де ти, весно,
Де зелені