Леонід Полтава

Є у кожної дитини
Матінка єдина,
Та, що любить нас і дбає,
Розуму навчає.

Є у кожної дитини,
Навіть сиротини,
Наша Мати солов’їна —
Рідна Україна.

І у кожному

«Віра мого серця, як Бескид твердо, постановилась на любові»…

Маркіян Шашкевич

Холодне серце не зігріє світу,
Безглузде серце — спопелить.

Як важко без усмішки і

У місті Ромен, над Сулою, є пам’ятник Тарасові Шевченкові — твір cкульптора І.Кавалерідзе. Замислена постать Поета, експресійно викута в камені, викликає у глядача глибокі рефлексії. Відчувається

Оповиті нуждою і славою,
У ночі бездонній чаші
Золотими рибами плавають
Негаснучі вікна наші.

Ми сонце стрічаєм працею
І працею проводжаєм,
І все таки наша

Вітаю з Новим Роком
Усе, що молоде!
Нехай бадьорим кроком
Вперед, вперед іде!
Під снігом спить рівнина,
У ріках спить вода,
А наша Україна,
Як панна молода.
Іде

На прославу Хрещення України-Руси

Над могутнім Дніпром —
Могутній Андрій Первозванний:
«Хай відходить пітьма з Перуном,
Бо зі мною приходить світання!
Тут, на

Видатному митцеві Опанасові Заливасі

У Нью-Йорку

Очима — вікна.
А в кімнаті
Високі чола білих стін.
Будь хоч і сто раз головатий —
Ти перед

Про жида С.Якерсона — сотника Армії УНР.
Написана під враженням розповіді в Нью-Йорку поета і есеїста Євгена Маланюка — старшини армії УНР.

1
Пролетіли стрункі і хижі —

1
Розковані коні сповзали у яр,
Спливали з потоками талого снігу,
І зойкав поранений Рудь-комісар,
До рани-вогню прикладаючи кригу.
Поїхав по хліб — а натрапив на смерть:

Не обдурить Бог, —
Карать і милувать не буде:
Ми не раби Його — ми люди!
Моя ти любо! Усміхнись
І вольную святую душу,
І руку вольную, мій друже,
Подай мені. То

Не грюкають стрімкі трамваї,
На грають вранішні гудки,
Фабричних брам не відчиняють
Закурені робітники. —
Тут тихо й мирно,
Спить містечко
Між гір (туди й сюди

Містечко.
Витерті вузькі пороги,
Що стисли вуличок вузький потік,
І клапоть неба, сірого й слизького,
Шпилем зухвалим прип’ятий навік,
І брук завулків, за століття стертий,

«Сива пава літала,
Крильми двір замітала…»

(З обжинкової пісні)

Різні бувають обжинки:
Дитинка — для жінки,
Для вояка — вбиті,
Для птаха — крила в блакиті,

Скінчилася гра, і м’ячик упав,
Неначе в пісок його хто укопав!
Ми всі заніміли, бо там, на вуглі,
З’явилася жінка, чорніша землі!
Розводила руки, а ноги — колоди,
Ішла і

Патріярхові-Ісповідникові Йосифові І

Софія і сніг —
Сива паморозь тисячоліть.
Над Дніпром — Володимир,
Хрест дрижить у залізних руках…
Мчить віхола по білих

Історична поема

«Для коня узда кермою є, для мудрого — книга».

Князь Ярослав Мудрий

«Не хочемо віддати тобі Володимирського престолу, бо ти кинув ніж межи нас,

Земля стояла на землі,
Як пам’ятник на п’єдесталі.
Минулись Ленін, Гітлер, Сталін,
Гетьмани, принци, королі. —
Землі не зрушили з землі!
Усе вдягалось у весняні ризи
У ризи

Є шлях — вперед. Є шлях без вороття.
Шляхів, шляхів на білім світі!..
Та є один — немов саме житія,
Його ніяк не можна повторити:

Шлях у минулі, у далекі дні,
У глиб століть,

(Поема для молоді)

Лежать в задумі Піренеї.
Гористий край. Вузькі поля.
Від сонця — золоті алеї,
Від спраги — скорчена земля.
Десь виногради у долинах,
А іншого