Ладя Могилянська

Вітер весняний співає
Пісню свою золоту…
Вітроньку! Тихо! Благаю!
Яблуні білі в цвіту…

Не розривай їх, не треба!
Знаєш ту казку життя?
Тут десь кінчається небо
І

Вже красується, мов жито, світлий сум,
Вколосилася зерном моя печаль…
Бо навік відбила сонячну красу
Молодих очей душі холодна сталь…

Повний лебідь з неба зорі

З ранку до вечора жала
Біль колосків золотих,
Міцно в снопи їх в’язала,
Долю шукала між них…

Мстилась русалка за муку
В душу скривавленим сном:
Боляче врізала

Я ні з ким не піду до пивниці,
Де пляшки наче очи медуз,
І нікому в диму не присниться
Хижий усміх фарбованих уст.
І ніхто, і ніхто у мій келих
Бурштинових хвилин не

Слізки дощу на листочках,
Крапельки суму весняного…
Десь на вустах у куточках
Стільки спокою незнаного…

Грім по ярах десь розбитий,
Хмари розбіглись ридаючи…
Будем як

В. К.

Піски-піски… До обрію й за обрій
Простягся їх сліпучий перелив…
Тут дух пустель – тривожний і недобрий
На мить одну проклятий літ спинив…

Війнув… та все ж

О, вокзали, тривожні вокзали!
Перехрестя мого життя!
Із проклятого вчора сигнали
В таємничий морок летять…

Уночі тут невтомно клекочуть
Переплівшись бажання глухі,
Тут

Не мені, не мені судилося
Сіять мак на твоїх полях…
Ой, Пречистая Діво, змилуйся,
Пом’яни в своїх молитвах…

В день святого весняного Юрія
До криниці по воду

Дні летять, як зграя журавлів,
Гострим кутом дивляться вперед…
Бур’янами п’ють вуста землі
Запашних дощів прозорий мед.

Літо-молодиця із серпом
З жнив вертає в голубу

«До свиданья, друг мой, до свиданья»

(З передсмертного вірша Єсеніна)

Написав: – До побачення, друже! —
Це останній вихід зі сцени…
І ось в газетах, в калюжах

Я не забуду, як ви співали,
Зелені трави в Купайлин день!
Було повітря у день Купайли
Все золотеє від їх пісень…

Що ви робили цієї ночі?
Куди дивились, що ви – такі?
Яке

Він проїхав повз мене на коні вороному…
Гинув вечір нечутний в обіймах зелених,
В буйних травах губилася стежка додому…
На коні вороному повз мене…
На коні вороному… повз

Коли умирали, то бачили очи рушниць,
Мов черепа мертві очи…
А потім лежали… лежали в траві горілиць,
І вітер рвав струни холодної ночі…

Коли вони вмерли – нечутно і тихо

Вони пішли від нас, крилаті кораблі,
Вони пішли від нас в далеке море Сходу,
Так само промені вогнем фарбують воду
І хвиля горнеться до чорної землі.
Також пливуть хмарки, як і

Маркові Вороному присвячую

І
Що ж, ти мені співала непогано,
Ти пестила, як друг, втішала, мов сестра…
Не знала я, вколисана в туманах,
Чи то любов, чи то жорстока

Десь далеко в вечірнім спочинку
Шлях упав під стомлені верби…
Позривать романці й конюшинку!
Цілувать його порох тепер би!
Квітнуть очи від тьмяного болю,
І не зраджує нас

Вітер весняний співає
Пісню свою золоту…
Вітроньку! Тихо! Благаю!
Яблуні білі в цвіту…

Не розривай їх, не треба!
Знаєш ту казку життя?
Тут десь кінчається небо
І

Вже красується, мов жито, світлий сум,
Вколосилася зерном моя печаль…
Бо навік відбила сонячну красу
Молодих очей душі холодна сталь…

Повний лебідь з неба зорі

З ранку до вечора жала
Біль колосків золотих,
Міцно в снопи їх в’язала,
Долю шукала між них…

Мстилась русалка за муку
В душу скривавленим сном:
Боляче врізала