Кость Котко

І
Їх розстріляно на розі
Двох холодних, сніжних вулиць.
Сльоз
Не було,
Тільки кров.
Місяць – вибіг… в хмари знову.
Поранковий вітер віяв,
Обгортав сторожким жалем.

Ти в життя пішла з моєю образою,
Зі зробленим мною болем.

Ти рвалась до мене за світлом і волею,
Я – тобі темряву давав щораз.

Зараз потонеш у життєвій безодні.

Весь час стою над ними,
Рядками, де розпука й одчай:
«Я так чекала весни,
А її для мене немає».

І знову зірвало спокій,
І знов у серці тягар погроз.
Чи зроблю бажаний

Ти волі шукаєш – не треба волі,
Краще кайдани й тюрми-льохи:
В життєвім полі
Зорано вільні шляхи,
Нікуди йти.

І не вернеш ніколи
Своєї путі.
Волі не знайдеш, шляхів не

Я упивсь напоєм розпуки.
Я хорий своїм одчаєм.
Не волію ні життя, ні штуки,
Нічого не бажаю.

Ах, ідіть ви з вашою весною.
Не хочу щастя, ні горя…

Я упився розпуки

О, як мені позбутись дум,
Таких сумних, таких холодних,
Як темрява ночей.

Коли б я міг втопить свій сум
В зелено-хвилевій безодні
Твоїх очей.

У тебе тонке болісне обличчя
І великі сумні очи.
Хочу —
Залишитись
Назавжди отак… в юрбі…
Дивлячись тобі
У вічі —
Здалі…

Я заховавсь у ворожій натовпленій

Чую твій стогін вночі,
Чую. Не прийду.
Вже не погляну коханно-сумними очима.
Не спокутую кривди.
Не прийду. Не прийду.

Я розумію
Закуток кожний того стогнання.
Чую і

У рожево-сумних блисках дня, що погасав,
Тихо пролунало;
– Мене… покохай…
Сяйво?
Рай?

За обрієм сонце впало.
День не червоніє,
Різко і жорстоко розляглося:
–