Короткі

Ти добрий, Господи, легка твоя рука,
Але в Ірам* не всіх пускаєш! Не яка
Потрібна лагідність — покірного простити!
А спробуй-но прости мене, бунтівника!

Хто в найтаємніше спроможний зазирнути,
Той не шукає втіх і не боїться скрути:
Якщо добро і зло — минущі, то байдуже,
Слабим чи лікарем тобі судилось бути.

Хоч у гріхах бридких мої загрузли ноги,
Я не журюсь, як той, хто жде згори підмоги.
З похмілля гинучи, я знову буду пити
Й минати з милою мечеті й синагоги!

Хоч Небеса у дар тобі цей світ дають,
Відома мудрому його облудна суть.
Такі, як ти, щодня приходять і відходять.
Тож уривай свій пай, бо і тебе урвуть!

Я змарнував життя, мій подих зіпсувався,
I хліб гірчить мені, і з горем я спізнався.
Веління Вишнього сповняти не спішив я,
А недозволене… я завжди в нім кохався!

Хоч я не шліфував покірності перлину
I тягаря гріхів з плечей своїх не скину,
Все ж не пускаюся я берега надії,
Бо тільки істину я визнаю єдину.

Пішла б гора в танок, якби вина їй дав.
Той дурнем народивсь, хто за вино картав.
Я не закаюсь пить, бо без вина — не знаю,
Хто б виховав мене і путь мені вказав.

Цю пишну піалу, що сяяла, як жар,
Розбито й кинуто… Минатимеш базар —
Під ноги поглядай, не наступай на неї:
З піал голів людських її зліпив гончар.

В тісному колі, де ввесь вік блукаєм,
Ми входу й виходу дарма шукаєм.
Ніхто ще правди не сказав, звідкіль ми
У нього входимо й куди зникаєм.

Душа моя болить, я думаю про друга,
А в друга милого на серці інша туга.
Навіщо ж гойнії тепер шукати ліки,
Коли вже й лікаря перемогла недуга?

На Долю нетривку не покладай надій
I Часу гострий меч розпізнавати вмій!
Халву, що покладе тобі Фортуна в рота,
Ковтать не поспішай, бо є отрута в ній.

Троянда вранішня ошатністю своєю
Чарує солов’я, співця свого. Під нею
Присядь у холодку, бо пелюстки ці вітер
Зриватиме й тоді, як станемо землею.

Не відкривається нікому таємниця:
Не знаємо, коли із тілом розлучиться
Душі призначено. Земля для нас — темниця.
Тож пий, бо казка ця не скоро закінчиться.

Купив я глечика у гончара в крамниці,
I він одкрив мені предивні таємниці.
Він мовив: “Був я шах, мав щирозлотний келих
I став я глечиком для кожного п’яниці!”

В одній руці – вина рубін, у другій — милої коса,
Сидить щасливий у саду, де на квітках блищить роса,
I попиває з піали, аж поки солодко сп’яніє,
И не хоче думати, хмільний, про

Для нас – вино й любов, для вас — монастирі;
Ми в пеклі будемо, ви — в райському шатрі.
Де ж проступили ми? Ніде: в скрижалях Долі
Так спередвіку нам записано вгорі.

З гілля надій моїх діждавши урожаю,
Своєї долі нить простежу я до краю.
Чи довго скнітиму в тіснім життя затворі?
Коли до небуття я двері відшукаю?

Що Небо виграло, вдихнувши в мене душу?
Коли піду я геть, що в світі я порушу?
Кого я не питав, ніхто не пояснив,
Чому я в світ прийшов, чому я зникнуть мушу.

Душі жалобного не накидай убрання,
Із книги радості не припиняй читання,
Пий келихом вино, сповняй свої бажання,
Бо може статися, що мить оця — остання.

Красуне, як мій сум, ти довговічна будь!
Ти знову ласкою мені зігріла путь.
На мене мимохідь ти позирнула й зникла.
Чи не за правилом: зроби добро й забудь?