Климентій Зіновіїв

З давніх часов приповість тая то пробуваєт:
не мій собі сто коп, як сто другов, — повідаєт.
Бо сто коп, як то мовять, гроші — слина,
а друзі не забудуть, як якая година,
Ховай,

Многії волоцюги з гультяйства бивають,
особно і чернці також ся пробігають —
Не хотять в монастирєх послушаннє міти
і ведлуг свойого спасення терпіти.
Да повіється іний к бісу по

О смерте, смерте, чому ти так єстесь страшна —
не тілько ти, леч твоя і пам’ять ужасна?
Кди ж богатих і вбогих нікгди не минаєш,
але равно з душами всяких разлучаєш,
Яко то

Хоч то мовять: правдою не поживитися,
а ліпшей од неправди завше хранитися, —
Кгди ж із дна моря правда святая виймаєт
і, хоч не пожитечна, а часом сприяєт.
І паки, правду рекши,