Вірші класиків - українська та світова поезія

Наїживсь голений город,
Бородаті бори обсіли,
Із-за рогу ваґони, мов во̀рони,
В полохливі поля полетіли.

Бачу: лавою дні мої сунуть,
Наступають на темний бір,
За бором

Ви, що не знаючи мети,
Спиняли стомлені здорового,
Лежіть собі — до неба йти
Ще довго.

І ви, що до небес мости
Своєю окропили кров’ю,
Простіть ви нас. Іде́мо. Йти
Ще

Понад північчю сивий вітер
(чи це не значить весна?)
Не плеще, не кличе — тиша!
Тільки старий пригадав,
Пригадав, нахилився і пише:

— «Лахміття-хмари. Стоїть сосна
І в

Як налетіли птиці травня,
Загомоніли, завели,
Поцілували очі плавень
І розплескалися в імлі.

І чує травень зойк чаїний,
І журавиний уночі
По-раз-останній у долині

В перелогах у поле
Лягла перевтомлена ніч.
Місяць розсипав солі
— Регочеться дурень двусічний.

О, як люто заздрить людині
На небі мрець голомозий:
В море мертве і

Захолола жахом зоря:
(Над лісом
давно вже помер місяць),
Червоне бадилля на сході кричить,
Угору лізе червоний буряк,
Видирається вище і вище і вище,
Ударив, свиснув,

Припав до хмар і пив і пив,
І одірвався і зідхнув,
І див свінув і день
Озвався в дубі.

І кинувсь знову й плив і плив,
Латаття, листя лілій
Летіли в синій глибині
І

Як дихає ніжно і легко і тихо обличчя…
— По га́ляві сонній без краю блукають коліна,
Коли біля тебе лежить твоя річка
І хилить і хилить углиб сумирної хвилі.

Заснуло у синяві

Шумить вітер долами,
Сухим вітром іграє,
А над Дністра водами
Дитя цвіту шукає.

Шумить буря студена,
Гудить ворон і кряче,
А на полі дитина
Глядить весни і

Гадка моя, як буйний весною вітрець,
Зводиться, легким крильцем злітає,
Несесь сторонами в далеч, де отець,
Голубонько сивий, пробуває.
Живе в печалі. Боже! коли б в

Заспіваю, що минуло,
Передвіцький згану час, —
Як весело колись було,
Як то сумно нині в нас!
Святовида лиця ясні
За Лабою слов’ян чтив.
Купайловий танок красний

Чом, козаче молоденький,
Рониш слізоньки дрібненькі,
На всхід сонця поглядаєш
І так тяженько вздихаєш?..
Ой я, козак молоденький,
Роню слізоньки дрібненькі,
На Вкраїну

Поза тихий за Дунай,
Де мій сокіл пробував,
Лети, гадко, в чужий край,
Де го туга обгортає.
Неси душу там мою,
Легкокрилий вітроньку,
Руську пісню неси му,
Щиру брата

Молила неньку,
Весну раненьку:
“Нене рідная!
Вволи ми волю –
Дай мені долю,
Щоб я зацвіла,
Весь луг скрасила,
Щоби я була,
Як сонце, ясна,
Як зоря,

Шуми, вітре, шуми, буйний,
На ліси, на гори,
Мою журну неси думку
На підлиські двори.
Там спочинеш, моя думко,
В зеленій соснині;
Журбу збудеш, потішишся
У лихій

Гей, річенько бистренькая,
Гей, стань, подивися,
Як я плачу, як горюю! —
Зо мнов пожурися.
Твої води веселенькі,
В них рибонька грає;
Моє серце розпукаєсь,
Від журби ся

Пісенька I
Присів на царинці — молодь обступила,
Як цвіточку пчоли, а старшина сіла.
І вийняв бандурку, і обтер полою,
І став ї строїти, і повів рукою
По струнах

(Дума)

Отак, Николаю, вкраїнські вірлята
І веселять душу, й серце загрівають;
Отак, Николаю, руські соколята
То вголос, то стиха матері співають.
Аж мило згадати,

Вийшов козак на гороньку,
Глянув по долині.
Там уронив він сльозоньку
По своїй родині.

Віє вітер з України
І ворон летить [з] родини.
Здохнув козак до дівчини,

Взлетів орел буйнокрилий
На небесні двори,
Глянув в сонце орел смілий.
Глянув в світле море.

А те сонце розплилося
Словом понад світи.
А те море розлилося
В милость