Вірші класиків - українська та світова поезія

Після бурі дівчинонька
З Дону воду брала:
«Чиє хвиля веселечко
К берегу примчала?

Чи того рибалоньки,
Що вірно кохала,
Що від нього до зіроньки
Ніченьок не

Щасливий в світі той, хто так уміє жить,
Як наші прадіди живали:
Волами рідними дідівський степ кроїть,
Довги затилка не згинали.
Не кличе барабан впівніч на розбиття,
На море

Ми не бажаємо срібла ні злата;
Танці та пісні — наша охота;
Нащо нам срібло? — хвилі біліші;
Нащо нам злото? — піски жовтіші.

Як рибки — в хвилях весело граєм;
Як пташки — в

Люлька в роті зашкварчала,
Шабля в ніжнах забряжчала;
Шабля різанину чує,
Люлька пожари віщує.

Сидіть дома, на покої,
Не пристало козакові.
Склич, козаче, склич дружину,

Відсувайся, запір:
Із’їжджайте на двір,
Мої милії, ріднії гості!
Я до ранніх зорей
Недоспала ночей,
Виглядаючи вас у віконце.
Чи в зелений садок
Подихне вітерок —

Не стаями ворон літає в полях,
Не хліб сарана витинає,
Не дикий татарин, не зрадливий лях,
Не ворог москаль набігає;
То турок, то нехрист з-за моря летить
І коней в Дунаї

Горе ж тому кораблеві
Та у море занесенному,
Горе тому сиротині,
Від родини відлученному!
Куди віне буйний вітер —
Корабль в хвилях потопається,
Куди гляне сиротина —

Над дніпровськими лісами
Ніч шатром розіп’ялась;
Дніпр з крутими берегами
Ніччю дуже розігравсь.
Понад берегом мохнатим
Сосни почали дрімати
Під пісні свого Дніпра.

Питається море в Дону:
«Відкіль гониш води?
Яку росиш ти сторону
І поїш народи?»

«Біжать мої світлі води
З далекого краю:
Славні сторони й народи
Рошу й

За морем степ, край моря степ,
В степах волох з шатрами ходить:
Крива коса, зубчастий серп
Волоха в поле не виводить.
Волох не йде в полки служить;
Волох живе — як

1
В чистім полі
Дві тополі,
Під топольми криниченька,
В ній холодна водиченька.
Там дівчина
Чорнобрива
З криниченьки воду брала,
З козаченьком

— Чомусь мій кінь вороненький
Не пив у криниці;
Чомсь брязнула на кілочку
Шабля край полиці.
— Вітер вінув проз віконце —
Шабля забряжчала;
Ніччю, синку, сніженьками

На дереві жовкне по осені лист…
Свій вік переживши, сідий бандурист
Підвіконню пісні співає.
Біжить чередою за ним дітвора,
Сідого проводять з двора до двора,
А дід на бандуру

Наплив я на розліг сухого океану,
Ниряє в зіллі віз і, мов між хвиль човнок,
Пливе між пойних лук по килиму квіток;
Минаю острови зелені я бур’яну,

Смеркає вже; нігде ні шляху,

ДО ДІТЕЙ

Гей, діти-мотилята!
А годі вам цяцьками грать,
М’яч бить, метелики ганять:
Я байку розкажу – послухайте, хлоп’ята!
На якого вам ката
З книжками

То не сірий туман
З Чорномор’я підняв —
Піднімаються гуси то сірії;
То не хмару снігів
Буйний вітер навів —
Піднімаються лебеді білії.
Кричать гуси: ґел! ґел!..
А за

“Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?” —
На Коноплиночку в степу Будяк тукав.
“Да як рости мені? і сам здоров ти знаєш,
Що землю у мене з-під-корінця забрав”.

Бува і чоловік

Лисичка подала у суд таку бумагу:
Що бачила вона, як попеластий Віл
На панській винниці пив, як мошенник, брагу,
Їв сіно, і овес, і сіль.
Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки.

— Ні, мамо, не можна нелюба любить,
Нещасная доля із нелюбом жить.
Ох тяжко, ох важко з ним річ розмовляти
Хай лучче буду я ввесь вік дівувати.

— Хіба ти не бачиш, яка я стара?

“Мабуть, на небі звісно стало
(Про себе Віл в кошарі гомонів)
Про те, що ввесь мій вік я все за двох робив
Да й витерпів-таки чимало —
Що в плузі силковавсь, копиці волочив,