Вірші класиків - українська та світова поезія

I
Октябрь уж наступил — уж роща отряхает
Последние листы с нагих своих ветвей;
Дохнул осенний хлад — дорога промерзает.
Журча еще бежит за мельницу ручей,
Но пруд уже застыл;

Титане! в очах твоїх
Відбилось горе і тривоги
Земних житців, що гнівні боги
Погордно зневажали їх.
А що ж за те дістав, Титане?
Лиш скелю, коршака й кайдани,
Німе

Коли єство моє ліпив Творець із глини,
Зарані відав він про всі мої провини.
Якщо від нього й гріх, чому мене він хоче
В день суду ввергнути в палаючі глибини?

У кого кожний день в запасі півкоржа,
У кого свій садок і хата не чужа,
Хто в рабстві не родивсь і сам рабів не має,
У того світлий зір і радісна душа.

Недоброзичливість ніколи не могла
Узяти верх: до злих вертались їх діла.
Я зичу благ тобі — ти зла мені бажаєш:
Ти благ не діждешся, я не побачу зла!

Ті, що поклони б’ють, наслідують ослам,
Бо служать шахраям, шахрайський возять крам
І найдивніше те, що під покровом віри
Живуть кафірами* і продають іслам!

* Кафір — “невірний”

Як жалко, що мені, прихильнику вина,
Дістався цей калам* і келія тісна!
Ти висох молячись, а я в шинку промок.
Зате для мокрого й геєна не страшна!

* Очеретяне перо.

Ви в себе всесвіту ввібрали силу
I судите про нього — з небосхилу,
А суть пізнавши — наче небосхил,
Сягаєте чолом земного пилу.

О Доле! Бідний нам ти приділяєш пай!
Звільни ж мене з тенет, за ворога не май!
Якщо ти з дурнями й низькими накладаєш,-
Ну що ж, тоді й мене за йолопа вважай!

Єсть бик у небесах, Волосожаром зветься;
Є й під землею бик, що бачить не дається.
Хто ж оком розуму погляне, той помітить,
Що посередині табун ослів пасеться.

I юних, і старих — всіх поглинає час,
I невеликий нам дається днів запас.
Ніщо не вічне тут: ми підемо так само,
Як ті, що вже пішли й що прийдуть після нас.

Не буде рож — є колючки над яром;
Погасне світло — вдовольнишся жаром;
Не буде шейха й ханаки* — ну що ж:
Здобріємо дзвіницею й зуннаром**.

* Ханак — місце молитви,

Хіба не дивно, що пани чиновні,
Самим собі нудні, хоч горді зовні,
До кожного, хто здирство зневажає,
Такого пишного презирства повні?

Ні, не гнітять мене перестрахи й жалі,
Що вмерти мушу я, що строки в нас малі:
Того, що суджено, боятися не треба.
Боюсь неправедно прожити на землі.

О світе! Знаєш сам, які твої діла!
Сидиш недвигою у башті гніту й зла!
Одним добро даєш, а іншим — лихо! Тільки
Це й знаєш ти, осел! Ні, гірший від осла!

Ви думкою найвищого сягнули,
Про Всеблагого теревені гнули,
А в тайне прозирнути не змогли:
Налепеталися — й навік заснули.

Шукай людину скрізь: на бідному постої,
У закутку нужди і в пишному покої.
Одна душа жива за сто Кааб дорожча!
Чому ж ідеш до них? Шукай душі живої!

Коли у небуття і ймення наше кане,
Не згасне сонечко у небі полум’яне.
Нас не було, та світ не був від того гірший;
Він не погіршає й тоді, як нас не стане.

В Каабі, в капищах,— дух рабства і покори.
Співають рабству гімн церковні дзвони й хори,
Міхраби*, храми, хрест — та це ж усе ознаки
Терпіння рабського, його міцні підпори!

*

Цей гордий небосхил, байдужий лиходій,
Ще жодному із нас не підживляв надій:
Де знайде зігнуту під тягарем людину,
Іще один тягар він накидає їй.