Холуям

Вічний вогонь

Не вам судить мене, лакеї,
З сумлінно-синіми лобами,
Що совість проміняли на ліврею
Горбатого раба.
Чому лише безсонними ночами,
Вам серце спати не дає?
І ви в безсиллі тягнетесь до чарки,
Може хоч ум заллє?
А вранці знов по хистких містках кар’єри
Сковзаєтесь,
Чіпляєтесь,
Спішите,
Сліпі і чорні браконьєри
Народної душі.
Я не збагну, не розумію вас, повії,
В чім радість вічного тремтіння?
За ради чого ви розвіяли
Святе своє сумління?
Ваше життя – суцільна мука, рана,
Я ж бачу вас «у ролі», не сліпий.
Який же сенс в вашім стражданні,
Який?!
Ні – ні,
Не вам судить мене, убогі,
У мене в головах сніги, вітри, дощі…
Подумавши, я й не суджу вас строго,
Тільки сорочка на плечах тріщить.