Іван Манжура

«Та вже весна, та вже красна,
Із стріх вода капле.
Молодому козакові
Мандрівочка пахне».

Та тепер вже молоденький
Коня не сідлає,
А цапині постоли він
На ноги

Ясна світовая зірка — височенько;
Гасне кругловидний блідий місяченько;
Тихеє озерце спить, не зворухнеться,
Понад ним покрівцем сизий туман в’ється;
Ранній легкокрилий вітерець

Палке небо, жовтувата
Недвижима пилюга,
Млява, спека й тьманувата,
Де не глянеш, скрізь юга.

Жайворінка десь високо,
По обніжках ховрашки,
Дрік та муха, а ізбоку —

Я шинкареві збіжжя все
Прогайнував на те, на се:
На горілчину, мед-вино…
Бо щось гуляю вже давно.
Стара скрипиця та лучок,
Ще й невеличкий струн пучок
Мені й зостались;

Гей ти, степ широколаний,
Мій килиме сріблотканий!
Розпростерся ти широко,
Що не скине й орле око
Твоє займище безкрає!

Гей, повідай-бо, мій краю,
Де краса твоя

Уві сні до мене гречкосій прорік:
„Чи міні на тебе працювати вік?
Походи по спеці ось за плугом
Я ж рукам трудовим одпочинок дам.”
А кравець нікчемний і собі за ним:
“Пропадай

Розігрався Дунай
Та гука на наш край.
Аж луна у Дніпровому гирлі:
„Гей, розібьє, Дніпро,
Турчин скоро шатро
На старім запорожському тирлі;

Бо звелів падишах:
Тільки

Мов билинонька в полі зівьяла,
Сиротиною ти ізросла;
Тебе лишенько рано спіткало
І недоля лиха повила.

Не зазнала ти змалку пораду,
А ні ласки од гордих людей,
І ні оден

“Святеє діло мати рідне:
Веселу хату, свій куток, –
Воно тобі не остогидне,
Немов насушника шматок.
А в тім кутку ще мати друга…
Нехай тоді тікає туга!
Коли ж часом і

“Господи, віку, просю тебе, ти
Панові нашому не вкороти.
Хай поживає у світі довгенько!”
Молиться щиро бабуся старенька.
Чує те пан і бабусю пита:
— “Чом та за мене молитва

Годі бо, Музонько, нам із тобою
Людську недоленьку пити;
Серденько утле жадає спокою,
Треба його пошкодити.

Глянь понавкруги, чого не хапає
Нам із тобою, богине!—

Коли над нивою моєю
Ударить грім та над землею
Стовпи наставить вихор пилу,
Та зрідка блискавка змарнілу
Осяє землю де-не-де
І дощ силенний упаде, —
Радію я, бо знов

(Мат. XI. 24-30).

Ревуть та клекочуть на озері хвилі,
Апостольський човен пливе;
Держатись на хвилях стає не-посилі,
А буря все дужче реве.

Вже острах апостолам

Броде бурлак степом рано,
На опашці свита;
Його шапка стара, драна
На бакир ізбита.

Броде бурлак, поспішає
В заброди до моря,
Та співає, — степ лунає,
Нема йому

Ще вчора сонечко так гріло,
Чабан з отарою блудив.
Озиме пишно зеленіло
І лист у лузі гомонів;
Сьогодні ж степ увесь неначе
Застлав сріблястий оксаміт,
І вітер жалісливо

Не співай по весні,
Соловейку, мені,
Сидячи у бузку на тичині,
Про щасливії дні,
Що мов наче вві сні
Задля мене минулися нині.

Не багато щось їх,
Днів щасливих

У пишних палатах якогось магната
Розкішні лелії цвіли;
їх люде здалека, де вихор та спека,
На втіху собі завезли.
Любують їх очі веселі дівочі,
А часом і хмурний магнат
На