Іван Дорожній

В голові – одуд степовий.
– Не спивайтесь, зорі весняні.
Не спивайтесь, трави шовкорясі…
Бо не бувать добра… Ой не бувать.
Так важко п’яному від сонця.

Вечір. Тиша. Вербна тонь.
Хмари низько, низько – сонні.
Обрій млосно темний дикуном ось, ось,
звихриться сполохом…
Ось, ось ударить на голову берез…
Порве крайчасті рядна, до

Коли люди мають любовниць…
о, яка напасть!..
Коли люди ніколи нічого не люблять – це жах!..
Коли ж я люблю…
Та «я», як любовниця людська – це щастя.
О, глупа приємність…
О,

Цілу ніч проплакала осінь,
рвучи на небі волосся;
а на рано вмилася снігом, ступаючи босоніж.
А на рано – протерши очи,
припала до тополі:
– Тополенько, доленько,
погано

Принесла телеграма вістку:
«Не чекай мене – не приїду».
Нудно в Москві хворому…
А поїду по морю Чорному…
Там я на байді на хвилях гулятиму вільно-привільно.
А як сумно піду до

Синя шапка на березі инію…
Місяць ранковий на небі сизий…
А на вигоні вітряк понуро дума думу:
Правду кажуть люди людям…
Прийде старість – нудно. Болять
Кістки та поясниця…

Загубило сонце коромисло,
беручи місяцем воду,
в полі осінньо-пожовклому, між околків…
Граючись, трави, у коників,
спіткнувшись, упали до озера:
– Гей, гукають,

Приїзди, скоріше, друже…
Я нездужаю, тяжко нездужаю.
В голові – московські вулиці, скандально переплутались.
І як не ходжу бульваром, не цілуюсь у жмурках з черешнею…
А падаю… Все

Я народився в степу золотому
в ніченьку темну болиголову.
Мати хороша була подорожниця,
пісень нашептала в голову:
будеш зростати ходячи по людях…
Щастя спізнавати одиноке

Переливає переливом місяць в воду.
Така втома…
Далечінь, що сон дитячий…
Мрійно-млосний…
Небо – леді кучерява та прозора,
що востаннє на піано гра Бетховена…
Та Bravissimo

Я не люблю тебе, бездушну та жорстоку,
Морська глибінь – безодне.
Я не люблю тебе, дружино кароока,
Як примару холодну, —
Коли п’янієш люто в морі,
Женучись за шквалом,

Чорний ворон над моїм вікном
Крилом б’є по віттях клену…
Ворон хвору голову докору
Кладе на сніг крізь сон.
Ворон хворо
Старим побитим дзьобом
П’ючи в утомі цілющу

Тричі пролітала переді мною ластівка,
Грала гарно-гарно, наказувала:
«Нападуть бандити в діброві під літо…
Ножами пошматують груди та ще й тіло…
Та дадуть цигарку покадить у

Тепло-синій вечір припав до черешень.
В похилій задумі снігу в’яжуться мережі синьо-сині,
Мережі, як в хатньому теплі.
В’яжуться мережі до верби-черешні,
Де гілля сухого, голого,