Іліада: Пісня 23

1] Так сумували трояни у цілому місті. Ахеї ж,
2] До кораблів підійшовши й до хвиль Геллеспонту, спішили
3] Кожен на свій корабель, і всі порозходились інші,
4] Крім мірмідонян, що їм розійтися Ахілл не дозволив.
5] Товаришам війнолюбним своїм тоді так він промовив:

6] “Любі друзі мої, мірмідоняни бистрокомонні!
7] Не випрягаймо із повозів коней ми однокопитих,
8] На колісницях під’їдемо ближче до тіла Патрокла,
9] Щоб оплакать його: остання то почесть померлим.
10] А як. жалобним риданням своє ми наситимо серце,
11] Повипрягаємо коней і разом вечеряти сядем”.

12] Мовив Ахілл і заплакав, і вслід йому всі заридали.
13] Тричі об’їхали тіло вони пишногривими кіньми
14] З плачем, — рясні їм сльози з очей викликала Фетіда.
15] Сльози росили пісок, росили озброєння мужніх
16] Воїв, — так за вождем страховійним вони сумували.
17] Плач голосний розпочав Пелеїд, на груди холодні
18] Свого товариша руки поклавши свої мужозгубні:

19] “Радуйся, любий Патрокле, і в темних оселях Аїда!
20] Все я для тебе роблю, як раніше тобі обіцяв я:
21] Гектора труп приволікши, віддам його псам у поживу,
22] Біля багаття твого полонених дванадцять заріжу
23] Трої славетних синів, щоб твою відомстити загибель”.

24] Мовивши так, він на Гектора діло замислив негідне:
25] В порох обличчям його перед марами сина Менойта
26] Кинув. А вої, озброєння мідноблискуче із себе
27] Знявши, із повозів випрягли коней, що голосно ржали,
28] Й круг корабля прудконогого внука Еака юрбою

29] Всі посідали: до щедрої тризни-бо він запросив їх.
30] Буйних багато волів під залізом ревло, нещадимо
31] Різаних, мекало кіз і овець густорунних багато;
32] Також багато свиней білоіклих, лисніючих салом,
33] Смажилось там, над Гефестовим полум’ям зверху простертих.
34] Всюди круг мертвого кров багряними бігла струмками.

33. Гефест не лише бог-коваль, а також і бог вогню. Тому тут, як і в інших місцях, вогонь зветься Гефестовим навіть тоді, коли Гефест до нього не має відношення.

34. Згідно із стародавніми віруваннями, мрець живиться кров’ю, ніби цим і беручи участь у похоронній учті.

35] В час той ахейські вожді прудконогого сина Пелея
36] До Агамемнона в стан повели, до божистого мужа,
37] Ледве умовивши серце товариша, повне скорботи.
38] А як прийшли у намет Агамемнона владарі славні,
39] Зразу ж звеліли вони окличникам дзвінкоголосим
40] Мідний поставить великий триніг, чи не вдасться Пеліда
41] Вмовити плями криваві із тіла свойого обмити.
42] Він же рішуче відмовився й клятвою тяжко зарікся:

43] “Зевсом клянусь, найвищим з безсмертних богів, найсильнішим, —

44] Що не раніш на чоло мені води вмивання проллються,
45] Аніж Патрокла віддам я вогню, і могилу насиплю,
46] Й зріжу волосся своє. Удруге такої скорботи,
47] Доки я серед живих, не прийдеться серцем зазнати.
48] Ну, а тепер сумовитій віддаймо увагу трапезі.
49] А на світанку, владарю мужів Агамемноне, скажеш
50] З лісу дерев навезти й приготовить все інше, належне
51] Мертвому, що вирушати у темряву має підземну.
52] Хай же від наших очей його тіло вогонь безутомний
53] Скриє мерщій і до діла свого хай повернуться люди”.

46. Обряд офірування мерцеві волосся, властивий багатьом народам, був, можливо, заміною людського жертвоприношення.

54] Так він сказав, і, те чуючи, всі улягли його слову.
55] Спільну вечерю вони спорядили, і, сівши до неї,
56] Всі учтували, й ні в чім не було на тій учті нестатку.
57] Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
58] Сном відпочить по похідних наметах своїх розійшлися.
59] Сам же Пелід, на березі лігши шумливого моря,
60] Тяжко стогнав, недалеко громади своїх мірмідонян,
61] В місці затишнім, де хвиля плескалася об узбережжя.
62] Там його сон огорнув, що розв’язує серця тривоги,
63] Неподоланно міцний, — він втомив своє тіло світлисте,
64] Гектора гонячи круг Іліона, обнятого вітром.
65] Враз перед ним Патрокла душа бідолашного встала,
66] Постаттю схожа на нього цілком, і ясними очима,
67] Й голосом, навіть в те саме одіння була вона вбрана.
68] Ставши йому в головах, таке вона мовила слово:

65-76. Епізод з появою Патроклової душі дає підставу висловити ряд міркувань про суперечливість гомерівських уявлень, пов’язаних з потойбічним світом. З одного боку, невиразні тіні мерців, що блукають в Аїді, ніби зовсім відірвані від земного життя й людських справ. А з другого, поширені в свій час вірування припускали активне втручання померлих у справи живих, та й ховають Патрокла так, ніби привиди й на тому світі мають вести життя, подібне до того, яке вони вели на землі. В “Іліаді” звичайне явище: коли герой гине у битві, душа його негайно йде в Аїд, незалежно від того, де лишається його тіло. В епізоді з Патроклом виявляється, що душі померлих не пускають до Аїду тіні героя, поки його тіло лишається непохованим. Ці суперечності пояснюються тим, що в поемі знайшли відбиток вірування різних періодів і різних племен.

69] “Спиш ти спокійно, за мене ж і зовсім забув ти, Ахілле!
70] А до живого байдужий не був, як до мертвого нині.
71] Швидше мене поховай, щоб пройшов я Аїдову браму!
72] Душі-бо, тіні спочилих, від брами мене відганяють
73] І не дають переплисти ріку мені разом із ними, —
74] Й марно блукаю круг широкобрамного дому Аїда.
75] В смутку моїм простягни мені руку. Ви спалите тіло,
76] Й більше сюди із дому Аїда я вже не вернуся.
77] Сидячи одаль від друзів, не будемо більше з тобою
78] Радити раду живі. Мене-бо поглинула Кера
79] Згубна, яка від народження долею стала моєю.
80] Суджено все ж і тобі, на безсмертних подібний Ахілле,
81] Біля твердині багатих троян осягнути загибель.
82] Інше тобі я скажу і послухать прошу мого, слова.
83] Кості мої поховай од твоїх не окремо, Ахілле.
84] Разом, як ми в вашім домі зростали, нехай спочивають.
85] З дня, коли хлопчиком батько Менойт мене із Опоента
86] В дім ваш привіз, — убивство вчинив-бо я там з безголов’я:
87] Сина Амфідаманта убив я тоді ненавмисно,
88] Через нерозум дитячий, в грі в кості із ним посварившись, —
89] Радо прийняв мене в дім свій Пелей, комонник славетний,
90] Виростив, ще й твоїм супутцем у битвах поставив.
91] Хай же і кості нам спільна обом золота двоєручна
92] Урна ховає, що мати шановна тобі дарувала”.
93] Відповідаючи, мовив до нього Ахілл прудконогий:
94] “Нащо сюди, моя голово люба, до мене прийшов ти
95] Й так докладно говориш? Усе-бо тобі учиню я,
96] Як ти велиш, у всьому послухаю, що ти накажеш.
97] Ближче до мене підходь! Обнімім один одного міцно
98] Й хоч на хвилину болючим уп’ємося щирим риданням!”

78. Кера — див. прим, до 302 рядка II пісні.

99] Мовивши так, простягнув він товаришу любому руки,
100] Та не обняв, — душа його зникла, як дим той, під землю
101] З шелестом тихим. Скочив на ноги Ахілл, здивувавшись,
102] Журно руками сплеснув і з жалем глибоким промовив:

103] “Леле! То навіть в оселі Аїдовій мають прожиток
104] Тінь людини й душа, хоч снаги в них нема життьової.
105] Цілу-бо ніч біля мене стояла в журбі і риданні
106] Тінь мого друга, Патрокла бездольного, дивно на нього
107] Виглядом схожа, й зі мною докладно отут розмовляла”.

108] Мовив він так, і плакати всім розбудив він бажання.
109] Отже, умитих слізьми їх застала Еос розоперста
110] Круг бездиханного тіла. Володар мужів Агамемнон,
111] Мулів тим часом зібравши й людей із наметів, звелів їм
112] Дров привезти для багаття. Очолював їх благородний
113] Муж Меріон, товариш одважного Ідоменея.
114] Рушили в ліс, дроворубні сокири у руки узявши
115] Й сплетені міцно вірьовки, а мули ішли перед ними.
116] Вгору й в яри, уздовж і впоперек довго ходили,
117] Поки дійшли до узгір’я багатоджерельної Іди.

118] Високоверхі дуби вони там гостролезою міддю
119] Стали завзято рубать, і з хряскотом дужим дерева
120] Падали долі. На дрова усе розколовши, ахеї
121] Мулів вантажили ними, й, копитами риючи землю,
122] Ті на рівнину крізь хащі ледь з вантажем продирались.
123] Та й дроворуби несли по колоді важкій, як звелів їм
124] Муж Меріон, товариш одважного Ідоменея.
125] На узбережжі вантаж поскладали, де пагорб могильний
126] Приготувати намислив Ахілл для Патрокла й для себе.

127] А як нарубаних дров доволі у стос наскладали,
128] Сіли трохи спочити. Тим часом Ахілл богосвітлий
129] Вже наказав війнолюбним своїм мірмідонянам мідне
130] Підперезати озброєння й до колісниць запрягати
131] Коней. Усі підхопилися, зброю свою надягнули,
132] Скочили спритно на повози — разом бійці і візничі.
133] Рушили спершу комонні, за ними пішли і піхоти
134] Тисячі. Тіло Патрокла несли посередині друзі.

135] Кучері кожен із себе зрізав, і ними все тіло
136] Вкрили йому. Підтримував журно Ахілл богосвітлий

137] Голову ззаду — в Ащ проводжав бездоганного друга.

138] А як до місця при морі дійшли, що Ахілл показав їм,
139] Тіло на землю спустили і дрова взялись укладати.

140] Інше замислив тоді прудконогий Ахілл богосвітлий.
141] Ставши оподаль багаття, він кучері зрізав русяві,
142] Змалку рощені для річкового бога Сперхея,
143] Глянув на хлань винно-темну і в прикрім засмученні мовив:

144] “Марно, Сперхею, мій батько Пелей тобі дав обіцянку,
145] В разі до рідної я повернуся своєї вітчизни,
146] Кучері зрізать мої й принести у святій гекатомбі,
147] В жертву овнів нехолощених аж п’ятдесят заколоти
148] Над джерелом, де дільниця твоя і вівтар запашистий.
149] Так обіцявся старий, але ти не здійснив заповіту.
150] Нині, коли я до рідної вже не вернуся вітчизни,
151] Кучері дам я Патроклу-героєві взяти з собою”.
152] Мовив він так і поклав свої кучері любому в руки
153] Свому товаришу, й плакати всім розбудив він бажання.
154] Так би вони сумували й до заходу сонця ясного,
155] Та, підійшовши, тим часом Ахілл Агамемнону мовив:

156] “Сину Атреїв, слова твойого синове ахейські
157] Більше послухають, — встигнем плачем ще наситити серце.
158] Хай від багаття розходяться, краще звели їм вечерю
159] Приготувати. А ми, що найбільше сумуєм за вмерлим,
160] 1 Зробимо все, що потрібно. Вожді хай лишаються з нами”.

161] Щойно слова ці почувши, володар мужів Агамемнон
162] Людям звелів розходитись до кораблів рівнобоких.
163] Тільки лишилися ті, що ховали, й усі поскладали
164] Дрова у стос по сто ступнів завдовжки вони і завширшки,
165] Й в тузі сердечній на вогнище мертвого зверху поклали.
166] Жирних багато овець і повільних биків круторогих
167] Ріжучи біля вогню, вони білували. А, знявши
168] Жир з них, Патрокла Ахілл обіклав ним, душею могутній,
169] Від голови аж до п’ят, тут же кинув і туші обдерті.
170] Порозставляв він і дзбани з оливою й медом дворучні,
171] їх прихиливши до мар. Крутошиїх аж четверо коней,
172] Тяжко зітхаючи, вправно поклав він в огонь пломенистий.
173] Дев’ять собак від столу Ахілла-вождя годувалось,
174] Двох з-поміж них забивши, також він на вогнище кинув;
175] Воїв троянських дванадцять одважних, душею могутніх,
176] Гострою міддю зарізав, лихе учиняючи діло.
177] Давши на них випасатися полум’я силі залізній,
178] Сам заридав і крізь сльози товариша любого кликав:

179] “Радуйся, друже Патрокле, і в темній оселі А’іда!
180] Все я для тебе роблю, що тобі обіцяв я раніше.
181] Воїв троянських дванадцять одважних, душею могутніх,
182] Разом з тобою вогонь пожере. Тільки сина Пріама —
183] Ректора — я у поживу оддам не вогню, а собакам”.

184] Так він з погрозою мовив. Та пси не торкнулися тіла,
185] Бо ж відганяла тих псів Афродіта, Зевсова донька,
186] Вдень і вночі і нетлінним мастила трояндовим маслом
187] Гектора тіло, щоб, хоч і волочене, цілим лишилось.
188] Чорную хмару із неба над ним простелив у долину
189] Феб-Аполон і нею те місце покрив, де лежало
190] Вбитого тіло, щоб променів сонця палючого сила
191] Висушить жили й суглоби на нім не могла передчасно.

192] Не розгорівся, проте, вогонь над Патроклом померлим.
193] Інше намислив тоді прудконогий Ахілл богосвітлий:
194] Осторонь ставши багаття, двом він вітрам помолився —
195] Разом з Бореєм Зефірові, жертв обіцяючи гарних.
196] Із золотого келиха творячи їм узливання,
197] Швидше благав прилетіти, щоб дрова палали палкіше
198] Й полум’я трупи мерщій охопило. Тим часом Іріда,
199] Вчувши благання його, до вітрів подалася із вістю.
200] Разом зібрались вони в буревійного домі Зефіра
201] Й учту справляли. Вбігши до них, зупинилась Іріда
202] На кам’яному порозі. Вісницю щойно уздрівши,
203] З місць повставали усі і запрошував кожен до себе.
204] Та ж відмовилась сісти й таке до них мовила слово:

205] “Часу не маю сидіти, — до течій спішу океанських,
206] В край ефіопів, де мають приносить вони гекатомби
207] Вічним богам, — хотіла б із ними я учтувати.

208] Але Ахілл і Борея, й Зефіра бурхливого просить
209] Допомогти йому, жертв принести обіцяючи гарних,
210] Тільки б роздмухали полум’ям вогнище ви, на якому
211] Мертвий Патрокл опочив, що за ним усі плачуть ахеї”.

212] Мовивши так, відлетіла Іріда. Вітри ж підвелися
213] Й ринули шумно, хмурні перед себе вигонячи хмари.
214] Подихом несамовитим до моря сягнули, й бурхлива
215] Хвиля на ньому знялась. Як дістались родючої Трої,
216] Впали на тліюче вогнище, й полум’я аж застогнало.
217] Так цілу ніч вони вдвох над багаттям вогонь роздували
218] З свистом пронизливим. Так цілу ніч і Ахілл прудконогий
219] Глеком дводонним вино із чаші черпав золотої,
220] І, узливання вчиняючи гойні, зволожував землю,
221] Й душу Патрокла він кликав, свого бідолашного друга.
222] Так же, як батько сумує над вогнищем мертвого сина,
223] Що до одруження ще тяжкого завдав йому горя,
224] Так сумував і Ахілл над вогнищем мертвого друга,
225] Й тяжко зітхаючи, кроком повільним багаття обходив.

226] Променем ясним уже світлоносець зійшов над землею,
227] В шатах шафранних Еос над хланню морською простерлась,
228] Став притухати вогонь, і багаття поволі погасло.
229] Знову знялися вітри і додому назад полетіли
230] Морем Фракійським, і спінені хвилі його застогнали.
231] А Пелеїд одійшов од багаття і, зморений тяжко,
232] Ліг одпочити, й солодкий сон огорнув йому тіло.
233] Інші ж тим часом круг сина Атрея усі позбирались.
234] Гомін і кроків їх тупіт Ахілла від сну розбудили,
235] Сів він, прокинувшись раптом, і слово таке до них мовив:

226. Світлоносець — ранкова зірка, Венера<Геспер (див. прим, до 318 рядка XXII пісні).

236] “Сину Атрея славетний та інші вожді всеахейські!
237] Перш за все полум’я швидше вином погасіть ви іскристим
238] Всюди, де сила вогню ще таїться. Потім зберімо
239] Кості Патрокла, що був Менойта славного сином, —
240] їх відібравши з-між інших, адже розпізнать їх неважко:
241] Він-бо лежав посередині вогнища, інші ж оподаль —
242] Коні і люди — з країв того полум’я всуміш горіли.
243] Кості складемо в фіал золотий, обгорнувши подвійно
244] Жиром, аж поки і сам я зійду до оселі Аїда.
245] Пагорб насипать над ним я просив би не дуже великий, —
246] Був би пристойний лише. А вже після того, ахеї,
247] Що в кораблях многовеслих іще лишитесь після мене,
248] Насип могильний над нами широкий зробіть і високий”.

249] Мовив він так, і погодились всі з прудконогим Пелідом.
250] Перш за все вогнище зразу ж вином погасили іскристим
251] Скрізь, де ходило ще полум’я, й густо посипався попіл.
252] Потім, товариша милого білії кості зібравши,
253] Склали в фіал золотий і, в жир обгорнувши подвійно,
254] Все віднесли до намету й лляним покривалом накрили.
255] Місце належне одміряли, тут же заклали основи
256] В межах багаття і зразу ж насипали пагорб могильний.
257] Пагорб насипавши, мали вже йти. Та Ахілл богосвітлий,
258] Стримавши їх, посадив на широкім для ігор загоні,
259] Із кораблів нагороди приніс — казани і триноги,
260] Мулів пригнав сюди, й коней баских, і биків міднолобих,
261] І підперезаних гарно жінок, та ще сиве залізо.

262] Перш за все кращим комонникам визначив він нагороди —
263] Жінку привів, у тонких рукоділлях досвідчену вельми,
264] Ще й у додачу триніжок у двадцять дві міри двоухий —
265] Першому; а шестирічну кобилу, яка не бувала
266] В запрягу, мулом жеребну, для другого він приділяє;
267] Третьому — гарний казан, що вогонь його ще не торкався,
268] Білий, іще не задимлений, місткістю в міри чотири;
269] Золота два таланти четвертому він приділяє;
270] П’ятому — дзбан двоєручний, який на вогні не бував ще.
271] Встав після того Ахілл і так до аргеїв промовив:

269. Талант — міра ваги, неоднакова в різні часи і в різних місцевостях. Не встановлена точна величина таланта і в Гомерових поемах.

272] “Сину Атрея і всі в наголінниках гарних ахеї!
273] Ось перед нами звитяжцям у гонах лежать нагороди.
274] В іншого пам’ять якби ми змагалися нині, ахеї,
275] Першу б я нагороду приніс до свойого намету.
276] Знаєте ви, що швидкістю всіх перевершують інших
277] Коні безсмертні мої: Посейдон їх привів у дарунок
278] Батьку моєму Пелею, а той вже мені передав їх.
279] Та не змагатимусь я й мої коні однокопиті.
280] Славного втратить візничого їм довелося, що стільки
281] Ласки вділяв їм, так часто оливою змащував ніжно
282] Гриви густі, у чистій воді їх старанно омивши.
283] Тим-то й стоять непорушно, до самого долу спустивши
284] Гриви густі, і тяжко своїми сумують серцями.
285] Ви ж починайте змагання, — хай участь в них візьме з ахеїв
286] Кожен, хто певен у конях своїх і міцних колісницях”.

287] Так говорив Пелеїд, і вершники стали збиратись.
288] Виступив перший Евмел, численного люду володар,
289] Син славетний Адмета, у кінських змаганнях умілий.
290] Зразу ж підвівся за ним Діомед, син Тідея могутній, —
291] В запряг колись під ярмо запровадив він Тросових коней,
292] Взятих в Енея, коли той врятований був Аполлоном.
293] А після нього Атрід Менелай русокудрий підвівся
294] Богонароджений, — коней баских він у ярма впровадив —
295] Агамемнонову Ету із власним у парі Подаргом.
296] Анхісіад Ехепол Агамемнону дав у дарунок
297] Ету, щоб з ним не пливти у вітрами обвіяну Трою

298] Й, дома лишившись, у радості жить, де велике багатство
299] Дав йому Зевс, Ехепол же в просторому жив Сікіоні.
300] Впріг у ярмо Менелай цю кобилу, що рвалася бігти.
301] Коней гривастих четвертим тоді Антілох запрягає,
302] Нестора, високодумного володаря Неле’ща
303] Син знаменитий. Проворні, народжені в Пілосі коні
304] Мчали його колісницю. А батько старий, надійшовши,
305] Став юнакові поради давать тямовитому й мовив:

306] “Хоч, Антілоху, ти ще молодий, а тебе полюбили
307] Зевс з Посейдоном і в кінських змаганнях навчили всіляких
308] Засобів. Отже, не дуже-то й треба мені тебе вчити.
309] Знаєш ти й сам, як на закруті стовп об’їжджать. Але коні
310] Надто повільні у тебе. Боюсь, як би лиха не сталось.
311] Коні в суперників наших жвавіші. Самі ж анітрохи
312] Не розумніші за тебе і вигадать щось незугарні.
313] Тож постарайся, мій любий, усю свою вияви спритність
314] В засобах гонів, щоб часом не вислизла з рук нагорода.
315] Вмілістю більше, ніж силою рук, лісоруб устигає,
316] Вмілістю свій корабель і стерник в винно-темному морі
317] Сміло по хвилях веде під пориви бурхливого вітру;
318] Вмілістю й в гонах візничого перемагає візничий.
319] Інший занадто на коней своїх покладається й повіз
320] І безрозсудно туди і сюди відхиляється з ними,
321] Й коні безладно по полю біжать — ними він не керує.
322] Той же, хто знається в гонах, хоч гіршими гнатиме кіньми,
323] Бачить той стовп увесь час, і спритно його об’їжджає,
324] Й не забуває, як треба натягувать віжки ремінні.
325] Міцно трима й за переднім візничим пильнує невпинно.
326] Знак я виразний тобі покажу — ти його не забудеш:
327] Онде стирчить аж на сажень дерева всохлого стовбур —
328] Дуба чи, може, сосни — не згнив він іще під дощами.
329] Білих сіріє два камені стовбура того обабіч,
330] Де завертає дорога, а поле навкруг усе рівне.
331] Може, то знак надмогильний раніше померлого мужа
332] Чи поворотний то стовп, тут людьми установлений здавна,
333] Й от для змагань його взяв прудконогий Ахілл богосвітлий,
334] Тож, під’їжджаючи, ближче спрямуй до стовпа свої коні,
335] Сам же міцніше тримайся у кузові, сплетенім гарно,
336] Вліво схилившись, і сильно по правому хльосни коневі
337] З криком гучним, і ремінні в той час попусти йому віжки.
338] Лівий же кінь хай тримається ближче стовпа, щоб здавалось,
339] Ніби на всьому бігу об нього черкне неминуче
340] Колеса вісь. Стережися, щоб каменя не зачепити,
341] Бо покалічиш ти коней і повіз ущент поламаєш —
342] То була б радість для інших усіх, а для тебе самого
343] Тільки ганьба! Будь же, друже, обачливий та обережний!
344] А як на закруті стовп удасться тобі обігнути,
345] Не обжене тоді в гонах ніхто вже тебе й не настигне,
346] Хоч би погнавсь за тобою і сам Аріон богосвітлий,
347] Кінь прудконогий Адраста, що рід од богів свій виводить,
348] Чи в Іліоні годовані Лаомедонтові коні”.

346. Аріон — кінь божественного походження (батьком його був Посейдон), що належав аргоському владареві Адрасту, учасникові невдалого походу семи вождів проти Фів (див. прим, до 400— 410 рядків IV пісні). Адраст єдиний з учасників походу лишився живий завдяки коневі, що помчав з поля бою і врятував Адраста від загибелі.

349] Мовивши так, сів Нелеїв син Нестор на місці своєму
350] В крісло, коханому синові давши свої настанови.

351] П’ятий тоді Меріон пишногривих виставив коней.
352] Вийшли на повози всі й жеребки у шолом, поскидали.
353] Ними Ахілл потрусив, і перший припав Антілоху,
354] Нестора синові, другий за ним — владареві Евмелу,
355] Третій діставсь Менелаєві, славному списом, Атріду;
356] Гнати за ним довелось Меріонові; врешті останній
357] Був Тіде’щ, найкращий в умілості гнатись на конях.
358] Стали всі вряд. Показав їм Ахілл вдалині поворотний
359] Знак серед рівного поля й послав уперед він дозорцем
360] Фенікса, рівного богу, що батьковим був зброєносцем,
361] Щоб наглядав за змаганням і правду усю повідомив.

362] Всі батогами ураз на коней вони замахнулись.
363] Хльоснули віжками лунко і окриком грізним погнали
364] Вчвал їх. І коні вперед подались по широкій рівнині
365] Від кораблів бистрохідних. І хмарою ніби чи вихром
366] Курява в них з-під грудей аж до самого неба сягала.
367] Й гриви у коней швидких розвівалися з вітру диханням.
368] Повози ж їх то землі многоплідної ледве торкались,
369] То у повітря злітали. І, стоячи на колісницях,
370] Правили кіньми візничі, й звитяги жадобою кожне
371] Билося серце, і коней своїх підбадьорював кожен
372] Криком, і, куряву знявши, летіли вони по рівнині.

373] Тільки коли вже кінчалися гони й до сивого моря
374] Коні вертали швидкі, почала виявлятися здатність
375] Кожного, й швидкості коні тоді наддали. І помчали
376] Феретіадові перед всіма прудконогі кобили,
377] Зразу ж услід Діомедом керовані огирі мчали —
378] Тросові коні — так близько за ним, що от-от вже, здавалось,
379] Мали в Евмелову раптом ускочить вони колісницю,
380] Плечі і карк гарячим диханням йому обдавали
381] Ззаду і, голови зовсім на нього поклавши, летіли.
382] Вже б він його обігнав чи принаймні із ним порівнявся,
383] Але, розгнівавшись Феб-Аполлон на сина Тідея,
384] Раптом блискучий батіг в ту хвилину із рук його вирвав.
385] Бризнули сльози з очей Діомедових, щойно побачив,
386] Як почали віддалятись від нього Евмелові коні
387] Й як без бича усе більш відстають жеребці його власні.

376. Феретіад — Евмел (онук Ферета).

388] Та від Афіни не вкрилось, що сину Тідея накоїв
389] Феб-Аполлон, подалась вона вмить за керманичем люду,
390] В руки дала батога й надихнула снаги його коням.
391] Потім у гніві вона за Адметовим сином помчала
392] Й ярма над кіньми зламала у нього. Метнулися коні
393] В різні боки від дороги, і дишель на землю звалився.
394] Сам же Евмел з колісниці злетів і, під колесо впавши,
395] Лікті подряпав собі, закривавив і губи, і ніздрі,
396] Лоба розбив над бровами, й рясними йому налилися
397] Очі слізьми, і дзвінкого він голосу раптом позбувся.
398] Вмить Тідеїд обігнав його однокопитими кіньми
399] Й інших далеко усіх за собою лишив, бо Афіна
400] Коням снаги надихнула і славу йому дарувала.
401] Слідом за ним син Атрея промчав, Менелай русокудрий.
402] А Антілох до баских гукнув тоді батькових коней:

403] “Ну-бо, наддайте і ви! Й біжіть якомога жвавіше!
404] Я не наказую вам з отими змагатися кіньми,
405] Що Тідеїд ними, серцем одважний, керує, — Афіна
406] Швидкості їм надала і славу йому дарувала.
407] Коней Атрідових лиш доженіть, лиш од них не відстаньте!
408] Отже, мерщій уперед, щоб соромом вас не окрила
409] Ета кобила! Чого ж ви відстали, мої найдорожчі?
410] От що тепер я скажу, й неодмінно це сповнитись має:
411] Ласки від Нестора, люду керманича, вже вам надалі
412] Не сподіватись, — одразу вас гострою міддю зітне він,
413] Тільки-но гіршу взяли б через лінощі ми нагороду.
414] Мчіть же мерщій навздогін, летіть якомога жвавіше!
415] Якось уже примудрюсь я в найвужчому місці дороги
416] Миттю прорватись вперед, — од мене тоді не втече він!”

417] Мовив він так, і вони, господарів окрик почувши,
418] Бігли проворніше деякий час. Але серед дороги
419] Звуження шляху нерівного вздрів Антілох войовничий.
420] В грунті вибоїна там утворилась, де води зимові
421] Землю розмили й місцевості тої поглибили рівень.
422] Щоб не зіткнутися, там керував Менелай обережно.
423] А Антілох тоді коней погнав своїх однокопитих,
424] Збочивши трохи, і мчав що є духу над краєм дороги.
425] ¦ Остраху повний тоді Менелай Антілохові крикнув:

426] “Не шаленій уже так, Антілоху! Вгамуй своїх коней!
427] Надто ж дорога вузька! Обганятимеш далі, де ширше!
428] Лихо нам буде обом, як зчепляться тут колісниці!”

429] Мовив він так, а той, вдаючи, ніби слів тих не чує,
430] 1 Коней ще швидше погнав, батогом їх шмагаючи сильно.
431] Скільки простору закинутий з розмаху диск пролітає,
432] Пущений з рук юнака, що свою випробовує силу, —

433] Стільки неслись вони поруч. Та врешті позаду лишились
434] Коні Атрідові. їх поганяти вже й сам перестав він,
435] Щоб на вузькім не зіткнулися коні їх однокопиті,
436] Не перекинули б повозів, сплетених міцно, самі ж бо
437] Щоб не попадали в пил, пориваючись до перемоги.
438] Крикнув з обуренням гнівним тоді Менелай русокудрий:

439] “В цілому світі чи є, Антілоху, вредніший за тебе!
440] Мчись же! А досі розумним вважали й тебе між ахеїв!
441] Та без клятви тепер не здобути тобі нагороди!”

442] Мовивши так, Менелай до коней звернувся і крикнув:

443] “Не відставайте, хоч серцем засмучені 1м, не баріться!
444] Адже раніше в тих коней потомляться ноги й коліна,
445] Аніж у вас: давно-бо обом їм минулася юність!”

446] Так він гукнув, а вони, владаревим настрашені криком,
447] Швидше побігли і коней передніх небавом дігнали.

448] В час той аргеї на зборах сиділи народних і пильно
449] Стежили, як, піднімаючи куряву, коні змагались.
450] Ідоменей, що над Крітом владарить, їх перший помітив —
451] Осторонь зборів окремо сидів він на місці дозорнім.
452] Окрик візничого вчувши, здаля він пізнав його звучний
453] Голос, угледів також і коня, що летів попереду:
454] Кінь-бо на масть був каштановий весь, і тільки на лобі
455] Пляма у нього біліла, як місяць уповні, округла.
456] Ідоменей тоді встав і так до аргеїв промовив:

457] “Друзі мої, аргеїв вожді і порадники люду!
458] Чи то лиш я розрізняю там коней, чи й ви так же само?
459] Тож наперед уже інші, здається, там вигнались коні.
460] Тож і візничий, ввижається, інший. Затримались, видно,
461] В полі кобили Евмелові, бігли ж вони попереду.
462] Бачив я, як вони перші на закруті стовп обігнули,
463] А от тепер їх не можу побачити, й марно за ними
464] Очі блукають мої по троянській рівнині просторій.
465] Може, із рук у візничого випали віжки, й не встиг він
466] Стримати коней як слід, обгинаючи закрут невдало.
467] Впав він, боюсь я, на землю, і повіз йому поламався,
468] Й переполохані врозтіч розбіглися раптом кобили.
469] Встаньте-но й ви і самі подивіться: не дуже-бо добре
470] Я добачаю. Здається мені, ніби мчить попереду
471] Муж етолійського роду, аргеїв володар одважний,
472] Славний Тідея комонного син, Діомед премогутній”.

473] Грубо Еант відповів йому, син прудконогий Ойлеїв:

474] “Ідоменею, ну що це ти мелеш завчасно? Ті ж самі
475] Там прудконогі кобили біжать по троянській рівнині.
476] Не наймолодший-бо віком ти тут серед інших аргеїв,
477] Не найзіркіші за всіх з-під чола твого дивляться очі, —

478] Ти ж, проте, завжди щось мелеш! Але тобі зовсім не личить
479] Тут теревенити, — є значно кращі за тебе тут люди!
480] Ті, що й раніше, Евмелові спереду скачуть кобили
481] Бистрі, і сам він, із віжками стоячи, їх поганяє”.

482] Гнівом скипівши, йому відповів тоді крітян привідця:

483] “Перший до звади, Еанте підступний, а в іншому слабший
484] Поміж аргеїв усіх, і вдачею ти злозичливий.
485] Дай об заклад на триніг чи котел поб’ємось між собою,
486] А за суддю оберім Агамемнона, сина Атрея.
487] Знатимеш добре, програвши, чиї там попереду коні”.

488] Мовив він так, і підвівсь тоді син прудконогий Ойлеїв
489] Відповісти йому сповненим гніву образливим словом.
490] Сварка ще гірша точилася б далі іще поміж ними,
491] Та от підвівся Ахілл і слово таке до них мовив:

492] “Годі лайливими кидатись вам так завзято словами,
493] Ідоменею й Еанте, — обом це вам зовсім не личить!
494] Іншого ви б і самі осудили, хто так учинив би.
495] Отже, спокійно сидіть на місцях і стежте, як мчаться
496] Коні. Сюди незабаром примчать вони всі у погоні
497] За перемогою, й легко з вас кожен тоді упізнає
498] Коней аргейських, які будуть перші із них, які другі”.

499] Мовив він так. Син Тідея ж тим часом уже наближався,
500] Коней своїх батогом безустанно шмагаючи. Коні
501] Мчали шалено, немовби в повітрі над шляхом летіли,
502] Й куряви хмари з-під ніг їх візничому били в обличчя.
503] Злотом оздоблена й оловом, мчала услід прудконогим
504] Коням легка колісниця, і ледве помітний лишало
505] Слід після себе в м’якому піску тонко куте обіддя
506] Бистрих коліс, — так швидко над шляхом вони пролітали.
507] От перед зборами, врешті, спинив Діомед прудконогих
508] Коней, і піт струмував із ший і грудей їх на землю,
509] Сам же з блискучої він колісниці на землю зіскочив
510] І до ярма свій батіг прислонив. І, не гаючи часу,
511] Вийшов могутній Стенел, щоб звитяги прийнять нагороду.
512] Товаришам своїм гордим дав жінку вести до намету,
513] Також триніжок двоухий внести, і випряг він коней.

514] Слідом за ним Антілох, внук Нелеїв, пригнав своїх коней;
515] Не бистротою, а хитрістю він обігнав Менелая.
516] Не набагато відстали, проте, Менелаєві коні —
517] Тільки на відстань малу, що між кіньми і колесом бистрим
518] В час, коли мчать колісницю вони з владарем по рівнині,
519] Кінські ж хвости кожну мить волосками торкають обідця
520] Колеса; близько за ним біжить воно, й віддаль нікчемна
521] їх розділяє у гонах швидких по рівнині троянській.
522] За бездоганним вождем Антілохом вже так недалеко

523] Мчав Менелай — спочатку на кинутий диск одставав він,
524] Та незабаром догнав: наддала-бо ще більшої сили
525] Бігові ніг пишногривая Агамемнонова Ета.
526] Тільки б ще трошечки далі продовжились їх перегони,
527] То перегнав би Атрід і звитягу б осяг безперечну.
528] Мчав Меріон за ним, Ідоменея соратник одважний,
529] Списа кидком одділявсь од славетного він Менелая,
530] Та повільні у нього були пишногривії коні,
531] Слабший од інших і сам у кінськи