Ігор Римарук

Може, так би невидимо й жив —
та котроїсь липневої ночі
впала зірка з високих верхів
у дитячі незамкнені очі,
пропекла борозну межи брів
і засіяла пам’ять золою…

А те, що живий, — серед ночі засвідчує страх.
Розбитий, мов пам’ятник, бачиш у снах однооких:
останнє кохання тремтить на підземних вітрах
і вірші останні стоять — як форелі в

Множиться зоря
у твердих снігах у дзеркальних мурах
і з дороги збилися
тріє царі у маскхалатах

ясна пані
клубок розмотує вузлики тихо зав’язує
стомлений тесля дрімає

Вже не стачить старих підошов,
але й путь недалечка.
Ось, неборе, і ти підійшов
до свого Берестечка.

У городі — одні пирії,
понад городом — хмари.
Повтікали із бою свої,

“Я від’їжджав і оком астролога
допитувався в зір – яка дорога
мене провадить у майбутні дні.”
(Микола Зеров)

Зорі дрібні одійшли –
як суниці:
птах доклював, що

істинно кажу вам
трава істинно кажу
вам вода істинні
кажу вам слова допоки
горить звізда

перші запільний пил другі бездонний плач
треті обсядуть небесний стіл коли

Здається, так було одвіку:
глухий паркан… руда трава…
І знову, мов земля об віко,
об душу стукотять слова.

Скрегочуть заступи — допоки
заходить сонце, — а вночі

ми будемо жити
на тихому-тихому березі
в дитячій іще не наляканій
єресі неначе у Форосі
в еросі недремний наш страж
нескінченний наш серпень
відбитки засмаглого тіла

Ці нічні голоси —
ці закинуті в моторош митарі —
комірчину твою не забудуть,
проси не проси:
ти накликав їх сам,
їх шукав у вселенськім гармидері —
і на вбогу свічу

молодій душе
радій обновам —
лавровий вінок стає терновим
стражники у мученики пруть
хрест не орден
хрест не одберуть
на крилатий герб у консуляті
задивились коники

один як перст у цьому світі
один як звір —
ні словеса несамовиті
ні поговір

ні в забутті ні в алфавіті
ні дар ні хрест —
один як звір у цьому світі
один як

о боже для двох полудневий
полюднений зглянься
це мотто липневе це сполох і переполох
це молитва над урвищем
глянцева

це в тіло твоє перелита стоїть
на плече мені руку

Сиві гриви зірниць,
вузлувата дорога…
Чую клич: “Озирнись!”
Озиратись — на кого?

Лиш опока золи —
золотими степами,
що всуціль заросли
соляними стовпами.

Під

Століття — в зачарованому колі,
немов у скриньці втомлений вертеп…
Там, де розсипав Бог насіння волі,
розкинув руки захмілілий степ.
Ще не світало в нім. Ще глупа ніч в нім

У небесних полях чорнокрилий тюльпан,
чорний щит на черлених воротах,
незалежний вішак, незворушний жупан
і неправда в казках косоротих…

На світанку — закислі свої продери,

…Це юності мотиви опівнічні,
це карнавальний дим довкола плах,
двосічний дотеп і свіча у січні,
бравада крові й бородатий страх,
це все, що мав, – за кучерик на шиї!..
Це дім,

Ця стерня не коле —
стелить сизокрило.
Це прокволе поле
полином вродило.
Скільки збіжжя пере-
віять довелося!…

Сіють чорнопері…

Via Dolorosa.

Чолобитна

Чорна чаша наповнена вщерть,
і воістину нас небагато, —
що ж сорочку, пошиту на смерть,
одягаєш на свято?

Перевідано друзів і рід…
сатаніють в кишені дукати —
ти виходиш