І сам я старий, як осінь,
і пам’ять моя стара:
у тріщинах, мов кора,
як крона – простоволоса.
Розвіяв незримий вітер,
розмив поосінній дощ
і теплу весну, і літо,
і щось… призабуте щось,
що, мабуть, не пригадати –
забулося назавжди.
Німими чорніють дати,
чорніють німі сади.
І від прожитих весен –
лиш музика чарівна,
що ніби з вікна небесного
з відчиненого вікна, –
і плаче душа розкута,
і крапає березіль,
і назавжди забуте
проявляється у сльозі.
Гість
Коментарі
Підписатися