Григорій Чубай

Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку —
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо

На воді, навіть кола по чистій воді
Скороминущі зелені кола
Навіть тоді, навіть тоді,
Як нікого, ніде, ніколи, ніколи…
А що, як і справді раптом ніде,
А що, як і справді

О хто ти о хто
Що вже маєш похмурого мужа
О хто ти о хто
Що вже маєш багато дітей

Віддалась йому вперше
У високій траві
Серед білого дня
На забутому

Тільки-но збудували місто
І навіть ще не встигли його заселити
А вже пророк Єремія плакав над ним
Як над давно спорожнілим

І з кожної його сльози
Тоді виростало при всякім

Не спиняйте її
Бо вона пам’ятає про цвинтар
І про жито високе вона пам’ятає
Вона засвічує місяць собою
І губами засвічує звуки
Над колискою вашою
Бачу її з плачем
Над

Зодягнувшись у сни і недобрі повір’я
Про око людське відтанцьовуєм ми
В закономірних снігах на подвір’ї
Танок випадковостей сеї зими

І як в трубачів фанатичних музик
В часі

Двоє несамовито, двоє задихано
Завчили одне одного напам’ять,
Як хрестоматійні вірші
І, навіть, пісок та трава тепер безсилі
Створити їм ілюзії таємності
І не можуть врятувати

Можна вже певен час
Видимість усипе від смерті рятувати
Так мертве сонце дивиться у зелену воду
І слухає шелест її як свій

Але все що видиме мертве
І чим видиміше тим

Невідаю як ми обоє
Потрапили в цей коридор
Із дверима завбільшки в око
Невідаю
Мабуть ми були
Випадковими слізьми
Що випадково сюди вкотилися
Мабуть що так мабуть
І

А я тебе давно уже забув
Чому ж тепер ти знову прилітаєш
В літаках пребілих снів
На засмучені аеродроми моїх очей

Чому ти знову
Повідаєш історію про дим
Який вертається

Тихий дощ
У долоні прощанням точиться
Вже скоро будуть пригорщі повні
Очі звірята карі звірята
Біжать тебе запам’ятати

А пригорщі повняться
Пригорщі повняться
А дощ

Так спроквола надходить
Найтемніша на світі ніч
І заступає
Одним єдине моє вікно
І заступає зеленими очима
Червону потоптану траву
Що здавалась мені
Птахом

Сумна жінка яка не чекає нікого
Яка лежить горілиць на березі річки
Сумна жінка яка думає про воду річчину
Що до моря тече
Вона сама стає річкою поволі
Якось дивно плюскотить