Георгій Петрук-Попик

Сонце водить вересень
У шкільнім дворі.
Ти всміхнулась весело
Милій дітворі.

Оченята сірії,
Карі й голубі
Глянули й повірили
Сонцю і тобі.

Наче сизі журавлята,

Веслує Липа Золота
Між золотими берегами:
У вічність десь, за Бережани
Пливе й назад не поверта.

Чужі човни по течії
Спливли… Їх згадувати годі.
Живуть одвік річки в

Чорний Краків…
Чорні круки…
Ще хвилина — та й умру.
…Одвезіть мене у Жуків…
Як надію — не журу.

Одвезіть на Україну —
Ця ж земля мені чужа.
Там цвіте моя

Мій дивосвіте, кревна мово, —
снаги вітрило, дух життя…
З твоїх джерел прозоре слово
в мої вливається чуття.

Родилась ти, щоб жить віками, —
слов’янських мов зелена

Дерева колись біля школи
Садили ми в ріднім селі.
Хто сосну обрав, хто тополю, –
Я – клени, три клени малі.

Приспів:
Ті клени приходять до мене,
Коли наступає

Наче б хто зорі усі
В озеро срібне зібрав.
Квіткою сонця в росі
Ранок над містом заграв.
В неба веселковій грі —
Гімну святого мотив.
Стяг синьо-жовтий вгорі
Промінь

Коли співає мама навесні,
Летять, мов гуси-лебеді, пісні.
Від снів тоді пробуджуються трави
І проліски виходять на галяви,
Коли співає мама навесні.

Як мама синім літом

Люба дружино-вкраїнко
Виший сорочку мені
Виший хрещатим барвінком
На голубім полотні.

Рада б я вишити, милий,
Рідного краю стежки.
Тільки в житті не навчилась
Класти

Син Ікви я — Дніпрової онуки,
Сестри земної Вілії і Горині.
Кохаю ніжно Кременецькі гори я,
Ліси сумні
І синьоросі луки.
Це — мамин край,
Дарований навіки,
Як перший

Тихо Вілія плине
Десь за луг, за діброву, за гай.
Тут мій Шумськ тополиний,
Мій сунично-малиновий край.
Тут земля моя горда
І заснулий Даниловий град.
Тут глумилися