Франческо Петрарка

CCLXXIX

Чи скиглення в гаях зачується пташине,
Чи в літнім вітерці зашепчуть деревa,
Чи лепетливих вод гармонія жива
юди до берега зеленого долине,

Де я сиджу й пишу

Коли любов, схиливши зір, нетлінне
Збирає дихання в одно зітхання
I перетворює його в звучання
Ясне, благе, небесне, янголине,

Моє все серце так розкішно гине,
I так нуртують

Благословенні місяць, день і рік,
Пора, година, край, містина мила,
Коли краса її очей сп’янила
Мене, і став я бранцем їх повік.

Благословенні: біль, що в душу вник,
Що

Є звірі: сонця блиск їх зносить зір,
I звірі є, що світла дар багатий
Для них засильний, щоб його прийняти, –
Підходить вечір їм і тіней мир.

Є також інші: їх жене в

Всі ангели і духи всі верховні,
Коли прийшла до горньої господи
Мадонна, всі благої насолоди
I захватів були побожних повні.

“О, що за чар і сяєва сановні! —
Вони казали,—

Благословенні місяць, день і рік,
Пора, година, край, містина мила,
Коли краса її очей сп’янила
Мене, і став я бранцем їх повік.

Благословенні: біль, що в душу вник,
Що

Де погляд ніжний, де чарівний вид;
Де постать горда, де струнка постава,
Де мова та бентежна й величава,
Що завдає негідникові встид?

Де сміх, що жалить того, хто набрид?
Де

Як не любов, то що це бути може?
А як любов, то що таке вона?
Добро? — Таж в ній скорбота нищівна.
Зло? — Але ж муки ці солодкі, Боже!

Горіти хочу? Бідкатись негоже.
Не хочу?

Благословенні будьте, день і рік,
І мить, і місяць, і місця урочі,
Де постеріг я ті сяйливі очі,
Що зав’язали світ мені навік!

Благословен вогонь, що серце пік,
Солодкий

Щасливі квіти й благовісні трави,
Прим’яті донною на самоті.
Пісок, що береже сліди святі
Чудових ніжок під листком купави;

Гаї прозорі, віти, наче пави,
Фіалки у любовній

Ні зір ясних мандрівні каравани,
Ні стрімкощоглі на морях човни,
Ні рицарі затяжної війни,
Ні олені стрункі серед поляни,

Ні строф любовних плетиво кожане,
Ні вісті радісні