Енеїда: Книга 9

Поки Еней перебував у Евандра, Турн, підохочуваний Юноною, нападає на троянський табір, очолюваний юним Асканієм, і намагається спалити троянські кораблі, але Юпітер, на прохання Кібели, обертає їх у морських німф. Турн облягає нову Трою. Друзі Ніс і Евріал наважуються пробитись з обложеного міста через рутульське військо і передати вісті Енеєві. Вони вночі пробираються через ворожий табір, але на світанку, оточені загоном вершників, гинуть геройською смертю. З наткнутими на списи їхніми головами рутули штурмують троянський табір. З обох боків гине багато воїнів. Асканій учиняє свій перший подвиг. Пандар з Бітієм, що стояли на варті біля міської брами, відчиняють її і, заманивши ворогів, багатьох із них убивають. Турн поспішає на допомогу і відганяє троянців, але згодом під їх натиском відступає до Тібру, перепливає його і повертається до своїх.

1] Поки це все десь далеко там діється, з неба послала
2] Донька Сатурна Юнона Іріду до смілого Турна.
3] Саме тоді він сидів у священній долині, у гаї
4] Батька Пілумна, як донька Тавманта, звернувшись до нього,
5] Так промовляє устами рожевими: “Турне, чи бачиш,
6] Те, чого жоден з богів на твої побажання не смів би
7] Навіть тобі обіцяти, сам час, у невпинному русі,
8] Це подає тобі. Слухай, Еней, залишивши свій город,
9] Все товариство і флот свій, пішов до оселі Евандра,
10] Володаря Палатіну. Мало того — до найдальших
11] Селищ корітських та зброїть лідійський загін і ватаги,

11. Лідійський загін — загін етрусків, які походили з Лідії.

12] Зібрані з сіл. То чого ще вагатись? Вже час готувати
13] Повози й коні. Покинь зволікання усяке й на табір
14] Вдар і розбий у сум’ятті”. Так мовить і в небо злітає
15] Рівними крилами, й довгу дугу вона креслить у хмарах.
16] Зразу юнак упізнав її й, руки до неба піднявши
17] Вслід їй, зникаючій, поклик такий посилає: “Ірідо,
18] Неба окрасо, хто шле тебе нині на землю до мене
19] Летом крізь хмари? Звідкіль така ясність раптова? Я бачу,
20] Як посередині небо відкрилося, бачу, як зорі
21] Кружать круг обрію. Я підкоряюсь цим божим ознакам,
22] Чий би то голос до зброї не кликав мене”. Так сказавши
23] І приступивши до хвиль, він черпає воду з поверхні
24] Й довго благає богів, до небес посилає обіти.

25] От виступає все військо в похід на відкритому полі;
26] Вершників повно, вишивані шати, все золотом сяє.
27] В перших загонах Мессап на чолі, а в останніх керують
28] Юні Тірріди, і Турн посередині, вождь, усе бачить,
29] Зброя в руках, головою він всіх перевищує. Наче
30] Ганг, коли сім його струменів разом зіллються в спокійне
31] Течій глибоких русло, або Ніл, як із нив він стікає
32] І завертає масні свої води у плесо широке.
33] Раптом у полі побачили здалеку тевкри велику
34] Хмару, що чорною млою клубилась, аж пітьма настала.
35] Перший Каїк із переднього насипу голосно крикнув:
36] “Гей, громадяни, яка це у чорнім тумані навала
37] Суне на нас! Мерщій же за зброю беріться залізну,
38] Влазьте на мури, бо ворог вже близько, агей!” Із великим
39] Гамором тевкри до кожної кинулись брами і швидко
40] Мури усі зайняли. Так звелів їм Еней на відході,
41] Найрозумніший керманич: коли б приключилась без нього
42] Злая пригода якась, щоб не сміли до бою рушати
43] В поле, ряди шикувати, нехай бережуть лише табір,
44] Валом хай мур забезпечать. Хоч честь їх манила й завзяття
45] Битись рукопаш, та згідно з наказом по баштах засіли,
46] Позачинявши всі брами, й на ворога збройно чекали.

47] Турн же помчався вперед, обганяючи лави неспішні,
48] Й вершників двадцять із ним прибули аж до самого міста.
49] Кінь-бо фракійський під ним виграє, весь у яблуках білих,

49. Лінь фракійський — в значенні швидкий кінь, тому що коні з Фракії (теперішня Болгарія) славилися швидкістю.

50] На золотому шоломі багряний красується гребінь.
51] “Хлопці,— гукнув він,— хто перший зі мною на ворога гряне?
52] Ось вам!” — і списа свого, розмахнувшись, метнув у повітря:

52. …списа… метнув…— Кинути спис на чужу територію означало оголосити війну.

53] Знак це — до бою! — і гордо влетів він на поле. Цей заклик
54] Всі підхопили і з окликом грізним за ним подалися.
55] Дивно їм те, що збентежились тевкри і в поле не вийшли,
56] Зброю об зброю не вдарять з мужами, а табір боронять.
57] Занепокоєний, їздить довкола конем і шукає
58] Турн, чи не знайдеться доступ до міста якийсь непомітний.
59] Так, як під повну вівчарню десь крадеться вовк серед бурі
60] Й серед дощу під кошарою виє у північ глибоку,—
61] Під матерями мекечуть ягнята, а він, кровожерний,
62] Гнівом лютує на них, недосяжних,— дратує шалений
63] Голод його, бо горлянка без крові давно пересохла,—
64] Так от у люті й рутул запалав, як побачив ті мури

64. Рутул — Турн.

65] Й табір, аж біль його кості твердії почав припікати.
66] Як доступитись — не знає і як йому схованих тевкрів
67] Вибити з-поза валів і в поле погнати відкрите.
68] Спершу на флот нападає, що з боку під табором крився,
69] Греблями був загороджений всюди й притоками річки.
70] Зве товариство своє розшаліле вогонь підкладати,
71] Й сам із жагою запалену сосну у руки хапає.
72] Миттю всі кинулись разом (їх наглить і Турна присутність),
73] Всі юнаки смолоскипами димними вмить запаслися.
74] Вогнища геть розхапали; тріщить головня смоляниста,
75] Іскрами й попелом сипле Вулкан аж до самого неба.

76] Музи, скажіть, хто з богів відвернув ту від тевкрів пожежу
77] Грізну, від їх кораблів хто великий вогонь той відкинув?
78] Давня то все давнина, та лунатиме слава ця вічно.
79] Ще як на їді фрігійській Еней готував собі судна
80] Й ладивсь на море глибоке пуститись, то, кажуть, богиня,
81] Берекінтійська мати, Юпітера цими словами
82] Стала просити: “Мій сину, подай же, чого я благаю,
83] Мати твоя дорога, бо ти нині володар Олімпу.
84] Бір був сосновий у мене, від довгих років мені любий,
85] Ліс на верхів’ях гори, де приносили жертви для мене;
86] Чорні там сосни росли і стовбурів повно кленових.
87] Радо я їх віддала юнакові дарданському, флоту

87. …юнакові дарданському…— Енеєві.

88] Він-бо не мав. А тепер, неспокійну, мене огортає
89] Страх і тривога. Звільни ж ти мене від тривоги цієї,
90] Силу подай материнським благанням, щоб так учинилось:
91] Хай не здолають цих суден ні пройдений шлях, ані бурі,
92] Хай помагає їм те, що вони в наших горах зростали”.
93] їй відповів на це син, обертаючий зорі у небі:
94] “Мати, куди закликаєш ти долю, чого для них просиш?
95] Як же то можуть ті судна, що смертна рука змайструвала,
96] Долю безсмертну здобуть? Чи напевно Енеєві вдасться
97] Шлях цей непевний проїхать? Чи бог який має небесний
98] Владу таку? Та нехай: коли сповнять вони те, що треба,
99] Й в гаванях стануть авзонських, з усіх я, що хвилі уникнуть
100] І завезуть дарданців вождя на поля лаврентійські,

100. …дарданців вождя…— Енея.

101] Смертну подобу візьму і звелю на безкраїх просторах
102] Бути богинями моря, як Дото, Нереєва донька,
103] Чи Галатея, що піняве море грудьми розсікають”.
104] Мовив і свідками хвилі закликав стігійського брата,

104. Стігійський брат — Плутон, володар підземного царства.

105] Й чорної берег безодні, й смолу, що у ній закипає,
106] І від кивка голови його навіть Олімп затрусився.

107] Саме прийшов той обіцяний день і настала година,
108] Паркам належна, як Турнові кривди лихі напутили
109] Матір від суден святих відвернути мерщій смолоскипи.

109. …матір від суден…— Кібелу.

110] Перед очима усім засяяло світло незнане,
111] Хмара велика, здавалось, із сходу пливла у повітрі,
112] З нею йшли й хори ідайські. Страшний залунав тоді голос

112. Хори ідайські — почет богині Кібели.

113] З неба й пройняв до костей він троянські ряди і рутульські:
114] “Тевкри, не бийте тривогу і не бороніть моїх суден,
115] Зброї до рук не беріть; бо Турнові швидше вдалося б
116] Море спалити, ніж сосни священні. Ідіть же, ви вільні,
117] Моря богині, ідіть собі, так вам наказує мати”.
118] Судна від берега раптом свої відривають припони,
119] Й наче дельфіни, носами нирнувши, самі поринають
120] В воду морську. Тоді — диво невидане! — скільки там суден,
121] Міддю покритих, стояло при березі, стільки дівочих
122] Постатей вийшло з води і виплило в море спокійне.

120-122. Троянські кораблі перетворюються у морських німф.

123] Всі остовпіли рутули, ба навіть Мессап ізлякався —
124] Коні сполохались в нього, і грізна ріка буйнохвила
125] Стримала біг свій, тож бог Тіберін повернувся від моря;
126] Лиш невгамовного Турна не зрадила мужня відвага,
127] Тих він запалює словом, а тих іще й лає притому:
128] “Диво це б’є по троянцях, Юпітер-бо в них порятунок
129] Вирвав із рук; ні рутулів меча, ні вогню їм чекати
130] Не доведеться,— і море для тевкрів уже непрохідне;
131] В них і на втечу надії нема, їм півсвіту закрито —
132] В наших руках суходіл і ще тисячі збройного люду
133] Всіх італійських племен наготові. Мене не лякають
134] Навіть віщання богів, хоч і хваляться ними фрігійці.
135] Досить уже для Венери й для долі того, що троянці
136] На урожайних полях опинились авзонських. Є в мене
137] Свій заповіт, щоб залізом те плем я розбити злочинне,
138] І_Цо відібрало дружину. Ця кривда не тільки Атрідів
139] Стріла, й не тільки мікенцям хапатися можна за зброю.

138. …що відібрало дружину.— Власне, наречену, Лавінію.

138-139. Зміст: не одному ж спартанському цареві Менелаю та його братові Агамемнону з Мікен помщатися за викрадення Єлени, дружини Менелая.

140] Досить один раз загинути! Досить було нагрішити
141] Тим уже спершу, щоб не зненавидіти тяжко жіночий
142] Рід весь. Вони, мабуть, мають надію на вал цей між нами
143] Й рів, що задержить, та це лиш маленька затримка для смерті.
144] Мабуть, таки вони бачили добре, як мури троянські,
145] Що збудували їх руки Нептуна, в вогні розлетілись?
146] Хто, проте, з нас, мої вибрані друзі, готовий рубати
147] Сталлю цей вал і зі мною в цей табір лякливий вступити?
148] Зброї Вулкана мені тут не треба на тевкрів, ні тисяч
149] Суден. Нехай всі етруски стають, як союзники, зараз,
150] Не доведеться лякатись їм ночі, щоб ми по-злодійськи
151] Викрали з храму Палладій святий, перебивши сторожу

151. Палладій — пенати Трої.

152] Замку високого. Ми не сховаємось, хай не бояться,
153] В кінського черева темінь, а явно, при денному світлі
154] Мури запалим вогнем. Я їм дам зрозуміти, що справа
155] Тут не з данайцями й не з пеласгійським юнацтвом, що десять
156] Років їх стримував Гектор. Коли уже краща частина
157] Дня проминула, веселощам час, що лишився, віддавши,
158] М’язи, герої, сталіть і готуйтесь до битви назавтра”.
159] Дано тим часом Мессапу наказ — загони сторожі
160] Ставити в брамах і мури довкола вогнем оточити.
161] Двічі по сім вибирають із воїв рутульских, що мури
162] Військом обложать; по сто юнаків виступає за кожним,
163] Гриви багряні на їхніх шоломах і золотом сяють.
164] Всі розмістились, чергують позмінно; лягли на моріжку
165] І попивають вино, мідяні випорожнюють жбани.
166] Вогнища світять яскраво і, щоб не заснули, вся варта
167] Ігри заводить.

168] Бачать усе це троянці з валів і тримаються збройно
169] На висоті, не без страху за брамами стежать; містками
170] Греблі передні сполучують, стріливо зносять; керує
171] Ними Мнестей і завзятий Серест; на годину непевну
172] Батько Еней наказав, щоб на себе вони над юнацтвом
173] Провід взяли, лад давали всьому. І по мурах навколо
174] Стало все військо, як кожному жереб його небезпечну
175] Визначив ланку і кожен обов’язку свого пильнує.

176] Сторожем брами був Ніс, син Гіртака, поміж вояками
177] Найсміливіший. Його як товариша зброї послала
178] їда мислива Енеєві; спритний він був із списами

178. їда мислива — німфа їда любила мисливство.

179] Й легкими стрілами. Поруч із ним у рядах. Евріал був,
180] Друг його; певне, за нього в Енеєвім війську троянськім
181] Кращого годі й шукать — молодик, щойно вус засівався!
182] Щира була в них любов і однаковий запал до бою;
183] Разом вони і при брамі одній на сторожі стояли.
184] Ніс йому каже: “Чи бог мені в серце жагу цю зсилає,
185] Мій Евріале, чи богом стає нам жагуче бажання?
186] Рветься віддавна мій розум до бою, або щоб велике
187] Щось довершити; не можу спокійним без діла я бути.
188] Бачиш рутулів, яка в них упевненість в ділі початім.
189] Зрідка лиш тліють вогні, всі поснули, усіх подолали
190] Сон і вино. Тільки тиша навколо. Мене ти послухай,
191] Що я замислив, які в мене наміри виникли в серці.
192] Всі — і народ, і батьки — вимагають покликать Енея,
193] Слати до нього мужів, донести йому звістку надійну.
194] Як обіцяють тобі нагород, коли все це здійснити
195] (Сам вдовольнюся хвалою за подвиг), то там під горбочком
196] Можна дорогу знайти до твердині і стін Паллантея”.
197] Слави бажання палке потрясло Евріалом так дуже —
198] Аж обімлів, і мовить він так до гарячого друга:
199] “Нісе, невже ти в супутці не візьмеш мене в цій великій
200] Справі? Як можу пустить я самого тебе в небезпеку?
201] Ох, та не так мене батько Офелт, у боях посивілий,
202] Виховав ще за аргійських страхіть і троянського горя,
203] Зовсім не так я й з тобою повівсь, коли разом з Енеєм
204] Великодушним у цю небезпечну подався мандрівку.
205] Є тут, є серце, що світ зневажає і навіть готове
206] Власним життям заплатити за славу, якої ти прагнеш”.
207] Ніс же на те: “Не боявсь я у цьому за тебе ніколи,—
208] Годі про це. Хай звитяжним тобі мене верне Юпітер
209] Чи який інший з богів, що ласкаво на це споглядає.
210] Але якщо — все, як бачиш, у цій небезпеці можливе,—
211] Чи то пригода, чи бог все оберне мені на загибель,
212] Хочу, щоб ти зацілів,— тобі іще жити годиться.
213] Тільки б одбивши в бою чи за гроші мене відкупивши,
214] Хтось би мій прах поховав, а як доля й того не дозволить,
215] Хай неприсутньому похорон справить і пагорб насипле.

215. Коли людину з якихось причин не можна було поховати, то в пам’ять її ставили порожню гробницю (кенотаф).

216] Болю такого завдать не хотів би я нені нещасній,
217] Бо з матерів лиш одна вона зважилась всюди, юначе,
218] Йти за тобою і в мурах Ацести міцних не лишилась”.
219] Той же у відповідь: “Марні плетеш ти даремно причини,—
220] Наміру я не зміню й відступати від нього не буду.
221] Швидше рушаймо”. Сторожу збудив, і вона переймає
222] Службу по них на цій ланці. Вони ж, своє місце лишивши,
223] Йдуть, Евріал вдвох із Нісом, парость цареву шукати.

223. …парость цареву шукати.— Сина Енея Асканія.

224] Все, що живе на землі, у сні спочивало глибокім,
225] Серце звільнялось від денних турбот і труди забувало.
226] Але начальники тевкрів і вибрана молодь троянська
227] Про найважливіші справи державні ще радили раду,
228] Що їм робити, і хто до Енея послом із них буде.
229] Спершись на довгі списи, стояли вони із щитами
230] Посеред табору. Раптом прийшли сюди Ніс з Евріалом,
231] Просять мерщій допустить їх, бо справа в них дуже важлива
232] й варта уваги. Перший Іул їх, бентежних, приймає
233] І розповісти усе він наказує Нісові. Мовив
234] Так син Гіртака: “Енеєві друзі, прийміть нас зичливо
235] І не судіть ви по нашому віку цієї розмови.
236] Позамовкали рутули, вино-бо і сон їх зморили.
237] Нам пощастило придатне для засідки вгледіти місце
238] На роздоріжжі, що біля воріт, недалеко від моря.
239] Всі там погасли вогні, лише дим піднімається чорний
240] Аж до зірок. Як дозволите нам свого спробувать щастя,
241] Підем Енея шукати і мури міцні Паллантея.
242] Скоро побачите ви, як із здобиччю він після січі
243] Прийде сюди. А ми не заблудим в дорозі, бо з темних
244] Долів, що в них полювали, бувало, ми бачили крайні
245] Мури міські і всієї ріки течію упізнали”.
246] Мовив тут слово Алет, літами поважний і мудрий:
247] “Рідні богове, що маєте Трою у вашій опіці!
248] Ні, ви не хочете тевкрів ущент розгромити, якщо ви
249] Дух підбадьорили так юнакам цим і серце відважне”.
250] Так промовляючи, він обіймав їх обох і стискав їм
251] Руки, уста і обличчя обом умивав їм сльозами.
252] “Гідну відплату яку вам, мужі, я придумати можу
253] Як нагороду за діло те славне? Найкраще, найперше
254] Вас нагородять боги й ваша совість; а решту негайно
255] Благочестивий Еней вам віддасть; не забуде ніколи
256] І молоденький Асканій тих ваших заслуг величезних”.
257] “Певно, у мене одна лиш надія рятунку,— Асканій
258] Мовить,— повернення батька. Іменням пенатів великих
259] І Ассаракових ларів, святинею сивої Вести,
260] Нісе, благаю тебе — все щастя моє, всю надію
261] В вашім я лоні складаю: верніть мені рідного батька,
262] Хай лиш побачу його; при ньому весь смуток минеться.
263] Келихи два даю з чистого срібла, різьбою укриті;
264] Батько їх взяв як трофей, в славній битві здобувши Арісбу.
265] Двоє триніжків даю, та іще два великих таланти
266] Золота, й жбан стародавній, дарунок Дідони з Сідону:
267] А як здобути Італію нам пощастить, її берлом
268] Заволодіти звитяжно і жеребом здобич ділити,—
269] Бачив ти, Нісе, коня, що Турн на нім їхав, і зброю
270] Бачив на нім золоту? І коня того, й щит, і червоні
271] Гребні для тебе з-під жереба вийму я, Нісе, бо нині
272] Це все твоя нагорода. Крім того, дасть батько дванадцять
273] Найдобірніших жінок і мужчин із їх зброєю разом.
274] Дасть іще поля той лан, що цар ним Латин володіє.
275] Ти ж, юначе шановний,— вік-бо мій ближчий до твого,—
276] З щирого серця приймаю за друга тебе й пригортаю,
277] Як побратима; у всяких пригодах без тебе не буду
278] Жодної слави шукати для себе в моїх починаннях.
279] Чи правуватиму в мирі, чи війни вестиму, найбільше
280] Буде довір’я ділам і словам твоїм в мене”. На все це
281] Так Евріал відповів: “По цьому відважному ділі
282] Жоден день гіршим мене не покаже. Коли б лише щастя,
283] А не недоля мені приключилась. Та понад дари всі
284] Я за одне прошу: є в мене з древнього роду Пріама
285] Мати стара; її стримати, бідну, йти разом зі мною
286] Ані ілійська земля не могла, ані мури Ацеста.
287] Не попрощавшись, її я лишаю, вона ж небезпеки
288] Цеї не знає. Ніч і правиця твоя — мені свідки:
289] Витримать неньчиних сліз я б не міг. Та тебе я благаю:
290] В горі безрадну потіш, поможи їй самотній на світі.
291] Дай мені певну надію на тебе; на всяку пригоду
292] Я сміливіше піду”. Така мова серця у дарданців
293] Зрушила, ринули сльози. Найдужче вразив Іула
294] Й серце його зворушив любові синівської образ.
295] Він тоді мовить:
296] “Що лише гідне почину твого,— на те сподівайся.
297] Матір’ю буде для мене вона, лиш імення Креузи
298] їй бракуватиме. Справді, за сина такого велика
299] Дяка їй буде. Та що не було б, я клянуся цією
300] Ось головою, якою звик батько клястися,— усе те,
301] Що обіцяю тобі, при щасливім поверненні буде
302] Матері й роду твоєму”. Сказав це й сльозами залився;
303] Разом із цим він здіймає з плеча позолочений меч свій,
304] Що Лікаон Кносійський зробив по-мистецьки напрочуд
305] І доробив відповідні із кості слонової піхви.
306] Нісові шкуру Мнестей дав, із лева гривастого зняту;
307] Вірний Алет з ним шоломом змінявся. Озброєння взявши,
308] Разом виходять вони, а вожді їх гуртом проводжають,
309] Старші й молодші, під браму саму та бажають їм щастя:
310] Вирушив з ними прекрасний Іул, він розважністю мужа
311] Й розумом вік перевищує свій. Багато доручень
312] Батькові він передав, але всі ці доручення вітер
313] В полі розвіяв, погнав попід хмари їх, звівши нінащо.

314] Вийшовши, рів перелізли і в теміні ночі прямують
315] Просто у табір ворожий, де мало від рук їх загинуть
316] Дуже багато. Бачать тіла, що в траві настелили
317] Сон і вино; колісниці на березі дишлами вгору,
318] Воїни, упряж колеса і зброя, й вино — все усуміш.
319] Перший звернувсь Гіртакід до товариша з цими словами:
320] “Тут, Евріале, рукам є робота; сама нас нагода
321] Кличе, бо путь саме тут. Ти вважай, щоб рука чия ззаду
322] Не піднялася на нас, бережись і вважай на всі боки,
323] Простір одкрию я тут і дам тобі стежку широку”.
324] Мовив це слово, й замовк, і кинувсь з мечем на Рамнета
325] На гордовитого, що недалечко на купі високій,
326] На килимах простягнувшись, хропів на повнії груди.
327] Сам він був цар і віщун, і Турну-цареві був милий;
328] Та віщуванням загину від себе не міг відвернути.
329] Трьох убив слуг біля нього, які необачно лежали
330] Прямо на зброї; убив зброєносця у Рема; під кіньми
331] Вбив візника, мечем відрубавши звисаючу шию,
332] Потім також і самому господарю голову зняв він,
333] Кинувши тулуб, що кров’ю ще сходив. Земля і постеля
334] Теплою кров’ю спливали. Вбив і Ламіра, і Лама,
335] І молодого Серрана, що ночі цієї найдужче
336] Бавився й божого дару хильнув забагато, не встояв,
337] Красен обличчям, і з ніг повалився. Щасливий він був би,
338] Якби на всю ніч гуляння продовжив, до самого ранку.
339] Так, наче лев зголоднілий, що в повній вівчарні бушує,
340] Голод відчувши скажений,— хапає й виносить овечку
341] Ніжну, з страху онімілу, і грає кривава пащека.
342] Але не менша й різня Евріалова; він так же само
343] В гніві шаліє, багато кладе безіменного люду,
344] Фада, Гербета, і Рета, й Абара із ними вбиває.
345] Сонних усіх, тільки Рет поміж ними не спав і все бачив,
346] Та в переляку страшнім за кратеру велику сховався.
347] Той, підійшовши впритул, усадив йому глибоко в груди
348] Меч, коли встати хотів він, і з рани смертельної витяг.
349] Душу пурпурну вмираючий виплював разом із кров’ю,
350] Й змішане з нею вино повернув. А цей напирає
351] Потай шалено. Уже добиравсь до загону Мессапа,
352] Де догорало багаття, і бачив, що спутані коні,
353] Як і належить, щипали траву, коли Ніс коротенько
354] Мовить до нього, збагнувши, що надто в різні розшалів він.
355] “Стримаймось,— каже,— бо ранок наблизивсь, для нас неприхильний.
356] Досить вже помсти, тож вільна дорога крізь військо вороже”.
357] Та довелось їм багато знадіб’я мужів цих лишити,
358] З чистого срібла — і зброю, і чаші, і килими гарні.
359] Взяв лиш собі Евріал у Рамнета нагрудники” й пояс,
360] Золотом кутий, що дав у дарунок колись тібуртинцю
361] Ремулу Цедик, багач, щоб зв’язать побратимством заочним.
362] Той, умираючи, внукові в спадщину дар цей покинув,—
363] В битві його, після смерті онука, рутули придбали.
364] Зняв його й марно на плечі свої одягнув він могутні.
365] Ще й Мессапів із гребнем шолом, що був саме на нього,
366] Він накладає, І вийшли за табір, у місце безпечне.

359-366. Евріал надіває обладунок рутулів, щоб його вороги не пізнали і прийняли за свого.

367] Саме в той час, коли інше все військо стояло у полі,
368] Вершники з міста Латина озброєні, разом три сотні,
369] їхали, вкриті щитами, до Турна-царя поспішали
370] Вісті йому передати. Вольцент був начальник над ними.
371] Близько було вже до табору їм, під’їздили під мури,
372] Здалеку бачили, як ті наліво, на стежку звертають.
373] Враз Евріала — який необачний! — шолом його зрадив,
374] Блиснувши променем в вічі ясним у півтемряві ночі.
375] Бачили це не дарма вони. Крикнув Вольцент із загону:
376] “Стійте, мужі! Хто ви й звідки ви тут? І чому ви при зброї?
377] Путь вам куди?” Та вони не озвались на це, лише далі
378] В ліс подалися мерщій і довірились темряві ночі.
379] Кинулись вершники на перехрестя знайомі, й дороги
380] їм вартові звідусіль заступили, а ліс був глибокий,
381] —з чорного дуба, наїжений терням і густо зарослий
382] Всюди корчами, лиш рідко була десь вузенька стежина,
383] Схована в лісі. Темне гілля і важка його здобич
384] Стримали там Евріала, і напрям дороги згубив він
385] Із переляку. А Ніс утікає. І от, нерозважний,
386] Вирвався з рук ворогів із тих піль, що альбанськими стали
387] —зватися згодом від імені Альби, тоді ж там високі
388] Стайні тримав цар Латин. Коли зупинився, нарешті
389] оглянувся даремно за другом, що десь загубився,
390] “Гей, Евріале, сердешний,— гукає він,— де ти зостався?
391] Нк повернуся я знову, і як я заплутану стежку
392] В лісі зрадливім знайду?” І шукати почав, повернувшись,
393] Він по своїх же слідах і блукати в гущавині лісу.
394] Кінський він тупіт почув, і гомін, і гасла погоні.
395] І незабаром ще й крики почув, і уздрів Евріала,
396] Ворог його оточив і узяв у полон, бо зблудив він
397] В місці непевному, в наглім сум’ятті нічному, й даремно
398] Він намагавсь увільнитись. Що діяти? Зброї якої
399] й сили якої додать, щоб з біди юнака врятувати?
400] Чи на ворожі мечі йому кинутись, смерті годину
401] Славну прискорить і в ранах загинути мужньо? Чимдуж він
402] Руку напружує й спис обертає в руці і, на місяць
403] Глянувши вгору, такими словами благає: “Богине,
404] Донько Латони, окрасо зірок і борів опікунко!
405] Зглянься й дай поміч у нашій біді. Коли жертву за мене
406] Батько Гіртак складав на твоїх вівтарях, коли сам я
407] З ловів ті множив дари і в тебе під храму склепінням
408] Вішав або прибивав їх тобі на священнім фронтоні,—
409] Дай цю ватагу розбити, цим списом керуй у повітрі”.
410] Так говорив він; і, всім напружившись тілом, залізо
411] Кинув. Спис в леті своєму тьму ночі прошив, і ввігнався
412] Ззаду Сульмону в хребет (він навпроти стояв, обернувшись),
413] І надломився відразу, й усе передсердя прошило
414] Зламане дерево. Він, покотившись, з грудей виливає
415] Теплий ще струмінь і стигне, і довго хрипить усе лоно.
416] Раптом вони озирнулись; а той із завзяттям ще більшим
417] Кинув ще й другого списа на них з-понад самого вуха.
418] Не спам’ятались, як спис пролетів, і Тагові скроні
419] Враз пробиває обидві й, зігрітий, проходить крізь мозок.
420] Лютий шаліє Вольцент, винуватця ж, що кидав, не бачить,
421] Ані збагнути у гніві не може, куди нападати.
422] “Поки що буде, а ти нам гарячою кров’ю оплатиш
423] Кари обох”. Сказав так і кинувся, меч оголивши,
424] На Евріала. Страх тоді Ніса обняв і, безтямний,
425] Голосно крикнув він, довше не міг-бо у пітьмі ховатись,
426] Довше не міг він терпіти такого великого горя:
427] “Ось я! На мене, на мене залізо зверніть, о рутули!
428] Я це вчинив, мій це підступ, а він не посмів би нічого,
429] Та й не здолав би,— за свідків і небо, і зорі я кличу,—
430] Тим він лиш винен, що дуже любив безталанного друга”.
431] Ще промовляв він слова ці, як розмахом дужим у ребра
432] Меч увігнався і білі надвоє розсік йому груди.
433] Мертвий скотивсь Евріал,— по прекрасному тілі у нього
434] Кров полилася й на плечі безсило схилилася шия.
435] Так це, як квітка червона, підрізана в оранці ралом,
436] Гинучи, в’яне, або як той мак на ослаблій стеблині
437] Клонить голівку свою, дощами обтяжену в полі.
438] рііс у саму середину рветься і тільки Вольцента
439] Всюди шукає, між всіх одного лиш Вольцента він прагне,
440] А вороги, звідусіль наступаючи, тиснуть на нього.
441] Він же завзято махає мечем блискавичним, аж поки
442] В горло рутулу кричащому лезо всадив одчайдушно
443] І умираючи сам, звів із світу ще й душу ворожу.
444] Впав він на прах бездиханного друга, бо рани глибокі
445] Тіло зорали йому, і спочив тоді мирною смертю.

446] Нині обидва щасливі! Як в пісні моїй ще є сила,
447] День не настане, щоб ваша у пам’яті слава замовкла,
448] Поки Енеїв триматиме дім Капітолія скелю
449] Й поки всю владу над землями батько держатиме римський.

448. Енеів дім — римляни.

449. Батько римський — Август.

450] Зброю, у здобич здобуту, взяли переможні рутули
451] І понесли із сльозами у табір Вольцентове тіло.
452] Смуток не менший там був, як Рамнета знайшли неживого
453] Й інших багато вождів, що із ним полягли у тій січі,—
454] Й Нуму, й Серрана також. Багато набігло народу
455] До півживих ще мужів, до зовсім ще теплого місця,
456] Де по недавній різні ще пінились крові потоки.
457] Розпізнають усі разом Мессапів шолом світлосяйний,
458] З ним ще й багато трофеїв, із потом великим здобутих.

459] Вже шафранове Тітонове ложе лишила Аврора
460] Й перша промінням новим усі землі обсипала світу.
461] А коли сонце зійшло, коли день усі речі осяяв,
462] Турн закликає до зброї мужів, і в озброєнні повнім
463] Кожен до бою веде свої шереги, міддю покриті,
464] й вісті між них розсіваючи різні, розпалює гнів їх.
465] Ось — навіть боляче глянуть! — піднісши списи й настромивши
466] Зверху на них Евріалову й Нісову голови, ринуть
467] З криком великим вони.
468] Люди Енеєві твердо на мурах із лівого боку
469] Лавою стали, бо з правого річка боронить; могутні
470] Шанці обсіли, стоять сумовито на баштах високих.
471] Знані їм добре, сердешним, обличчя мужів, що на списах
472] Наткнуті, смутком проймають, ще й капле з них пасока чорна.

473] Вістка крилата тим часом злетіла в налякане місто
474] І Евріаловій матері в уші страшна докотилась.
475] Грепет всі кості пройняв їй, нещасній, з рук човник їй випав,
476] Пряжа розсипалась, вибігла з дому, і звичаєм жінки
477] —Заголосила вона, і, волосся на вітер пустивши,
478] В розпачі прямо на мури біжить, до передніх загонів,
479] І не зважає на воїв вона, й на страшну небезпеку,
480] Й зброю разючу, і скаргами тужними сповнює небо:
481] “Ох, Евріале, невже це тебе я тут бачу? В глибокій
482] Старості в мене підпоро єдина, як міг ти, жорстокий,
483] Так самотою мене залишить? Та й тобі, посилавши
484] На небезпеку страшенну, із матір’ю бідною навіть
485] Поговорить не дали ув останнє. В незнаному краї
486] Псам на поталу і птахам латинським лежиш ти, я ж, мати,
487] Не провела твого тіла в могилу, очей не стулила,
488] Ран не обмила і в шати не вбрала, що днями й ночами
489] Ткала так спішно й при кроснах старечу журбу забувала.
490] Де я знайду тебе? Де твоє тяжко порубане тіло?
491] Де спочиває посічений труп твій? Це все, що приносиш,
492] Сину, мені? За цим по морях я блукала й по суші?
493] Всі свої стріли на мене скеруйте, рутули, як серце
494] Є в вас, і першу залізом убийте! Або милосердя,
495] Батьку великий богів, покажи наді мною і в Тартар
496] Громом небесним закинь мою голову ти осоружну,
497] Як жалюгідне життя я скінчити інакше не можу”.
498] Це голосіння усіх зворушило, всі смутно зітхали;
499] Сили до бою охляли, завзяття ломилось. Тоді-то,
500] З Іліонея наказу й Іула, що гірко заплакав,
501] Ту, що посіяла розпачу іскри, їдай із Актором
502] Разом беруть попід руки й додому її проводжають.

503] Та вже у віддалі сурми зловісні заграли дзвінкою
504] Міддю; за сурмами оклик піднявсь бойовий, аж луною
505] В небі відбився. То вольски напали у бігу й злучили
506] Разом щити всі в одну черепаху, і — ну ж засипати
507] Рів і вали розривать. Одні підступають, де можна,
508] Й хочуть на мур по драбинах піднятись, де ряд оборонців
509] Трохи порідшав, де просвіти видно в залозі. А тевкри,
510] Градом списів усілякого роду сипнувши, дрючками
511] Сильними їх відкидають, бо довга війна їх навчила,
512] Як відбиватись з-за мурів. Котили й важкі вони скелі,
513] Щоб розривати прикриті щитами ряди; хоч під сильним
514] Захистом тих черепах можна видержать все, але годі —
515] Сил не стає. Бо де більша громада у наступ рушає,
516] Там уже тевкри велике каміння підкотять і мечуть,
517] Широко стелять рутулів і їхні ряди бойовії
518] Ломлять. Не можуть відважні рутули вже довше насліпо
519] Бій той продовжувать, пробують стрілами сміло зганяти
520] Ворога з мурів.
521] В іншому місці Мезенцій, на вигляд — страшний, смолоскипом
522] Він потрясає етруським та димом, і полум’ям сипле.
523] Коней об’їзник, Нептунів потомок, Мессап прориває
524] Вал і кричить, щоб драбини да