Енеїда: Книга 7

Досягнувши гирла ріки Тібру, Еней пливе по ній до лаврентійського царя Латина і виряджає до нього послів пропонувати мир і просити дозволу побудувати нове місто в його країні. Латин прихильно приймає послів і, згідно з велінням богів, готовий видати за Енея свою дочку Лавінію. Але, бажаючи розладнати цю згоду, Юнона підбурює проти Енея спершу Амату, матір Лавінії, а потім рутульського царя Турна. На влаштованому троянцями полюванні виникає суперечка поміж ними і латинянами. Амата і Турн викликають латинян на війну з троянцями. Численні племена з усіх частин Італії поспішають з’єднатись і виступити проти троянських військ.

1] Й ти теж, Каєто, пестунко Енея, вмираючи, вічну
2] Для узбереж наших славу про себе лишила, і нині
3] Ще твоя пам’ять це місце хоронить, ім’я знаменує,
4] Де на просторах Гесперії кості спочили, якщо це
5] Славу приносить. Побожний Еней, як слід влаштувавши
6] Похорон, насип над нею могильний воздвигнув, і щойно
7] Утихомирилось море глибоке, наставив вітрила
8] Й пристань покинув. Попутні вітри серед ночі їм віють,
9] Місяць освічує шлях їм, і ясно виблискує море
10] В сяйві тремтливім. Минають вже берег Цірцеї найближчий,
11] Де ця багата дочка бога Сонця ясного, осівши,
12] Безпереривну виспівує пісню в лісах недоступних
13] І величаву оселю пахучим обкурює кедром,
14] Темну освітлює ніч, пробігаючи гребнем тріскучим
15] Пряжу тонкую. А з берега рик розлягається левів,
16] Що розривають запори й ревуть серед пізньої ночі.
17] Там кабани щетинясті, ведмеді у стійлах шаліють,
18] Виють великії зграї вовків, що їх з роду людського
19] Зіллям всесильним Цірцея, жорстока і люта богиня,
20] Перетворити устигла в тіла і подоби звірячі.
21] Щоб богобійні троянці, до пристані тої допливши,
22] Не змінились в потвори такі і щоби не ступили
23] На проклятущий той берег, Нептун дме в вітрила погожим
24] Вітром, в мілинах кипучих проносить, полегшує втечу.

25] Забагрянилося море від світла, й на небі високім
26] В сяйві шафрану цвіла в колісниці рожевій Аврора.
27] Як повтихали вітри і подуви зграйні ущухли,
28] З плесом, як мармур гладеньким, щосили змагалися весла.
29] З моря побачив Еней віддаля величезну діброву;
30] Посеред неї пливе Тіберін, ріка наша мила,
31] В звивах гнучких і, вся від пісків незліченних жовтава,
32] В море впадає. Довкола ріки і над нею пернате
33] Птаство, привикле над лоном її та на березі жити,
34] Співом своїм ворушило повітря, по лісу літало.
35] Він товариству наказує напрям змінити й до суші
36] Судна звернути, і всі запливають в затінену річку.

37] Гей же, Ерато, якії царі були за часів тих

37. Поет звертається на цей раз до музи Ерато, покровительки любовної поезії, тому що бої між Турном і Енеєм будуть точитись за жінку.

38] В Лації давнім, і лад був який там тоді, як прибулець
39] З військом в Авзонську країну уперше приплив кораблями,
40] Я розповім і початок найпершої битви згадаю.
41] Дай же, богине, натхнення співцеві, бо я оспівати
42] Маю і війни страшні, і героїв, що в запалі серця
43] Згуби зазнали, про військо тірренське й Гесперію цілу

43. Військо тірренське — етруське.

44] В зброї військовій. Передо мною-бо більші події,
45] Більші почав я діла. Латин, володар староденний,
46] В довгому мирі містами й спокійними нивами правив.
47] Кажуть, що був він Фавновим сином від німфи Маріки,
48] З краю Лавренту. А Фавновим батьком був Пік; називав він
49] Батьком, Сатурне, тебе: найстаріший ти родоначальник.
50] З волі богів не мав він ні сина у роді своєму,
51] Ні з чоловіків нікого, бо кожен ще в юності гинув.
52] Охороняла весь дім і хазяйство велике єдина
53] Донька, що вже на виданні була, до подружжя дозріла.
54] З нею побратись бажало багато, весь Лацій великий,
55] Ціла Авзонія; перед всіма, однак, Турн прехороший,
56] З діда і прадіда можний, якого й дружина царева

56. Дружина царева — Амата.

57] З запалом дивним бажала за зятя собі поєднати;
58] В дивах страшних цьому божа, проте, супротивилась воля.
59] Ріс у середині дому, в високих будівлях найдальших,
60] Лавр із листям святим, його в страху віки зберігали.
61] Кажуть, що батько Латин, коли перший споруджував замок,
62] Трапив на нього і Фебові сам посвятив, а від нього
63] й мешканців міста лаврентами звав він. На самім вершечку

60-63. Вергілій виводить етимологію міста Лаврента від слова “Лавр”. Лавр був присвячений Аполлонові.

64] Роєм густим — це дивно й промовити! — бджоли осіли,
65] З шумом великим крізь чисте повітря злетівши, і разом
66] Ніжками поміж собою зчепились; і так от неждано
67] З віття зеленого звис цілий рій. Ворожбит же відразу
68] Став говорити: “Я бачу, що з краю чужого надходить
69] Муж, а з ним цілий загін, вони всі у такому ж простують
70] Напрямі й з того ж бо самого боку приходять, щоб взяти

70. …з того ж бо самого боку…— очевидно, бджоли налетіли теж з боку моря.

71] Владу над замком. Коли ж на самім вівтарі запалала
72] Чиста соснина пахуча й Лавінія-діва стояла
73] Поруч із батьком, здавалось (ой леле!), що довге волосся
74] Стало палати і одіж усю обхопило тріскуче
75] Полум’я, вмить зайнялися і коси, й пов’язка перлинна;
76] В димі й жовтавому світлі повита, вона розсівала
77] Бризки Вулкана по цілому дому. Усе це здавалось
78] Дивним із вигляду й надто жахливим. Усі гомоніли,
79] Що надзвичайна й преславная доля на неї чекає,
80] Га для народу велику війну ці ознаки ворожать.

81] Занепокоєний чудом цим, цар до оракула Фавна,
82] Віщого батька, по раду до гаю іде в Альбунею,
83] До джерела лісового, що з нього вода йде священна
84] о гулом, і з чорного гирла отруйливо сіркою пахне.
85] Люди з племен італійських і вся Енотрійська країна
86] Ради в потребі шукають. Коли принесе свою жертву
87] Жрець і на руна вовнисті овечок порізаних ляже
88] В ніч мовчазну і сон його зломить, він бачить багато
89] Дивно літаючих марев та їх голоси розмаїті
90] Чує й розмову з богами веде, й в глибині Авернійській
91] Навіть з самим Ахеронтом говорить. Сам батько Латин тут
92] Віщих проречень просив і дрібних овець повношерстих
93] В жертву аж сотню приніс по обряду і, зверху прилігши,
94] Відпочивав на розстелених рунах. З високого гаю
95] Враз пролунав несподіваний голос: “Гей ти, мій нащадку,
96] Доньку подружжям злучити з латинцями ти не старайся,
97] Не довіряй і весіллю, що вже тут готують, бо прийдуть
98] З краю чужого зяті, які, з нами з’єднавшись, підіймуть
99] Наше ім’я до небес, і з їхнього племені внуки
100] Землі усі, що сонце в мандрівці між двох океанів
101] їх оглядає щодня, під ногами своїми побачать,
102] їхнім законам слухняні”. Цих батькових Фавна проречень,
103] Цього наказу в безмовній тьмі ночі Латин не задержав
104] Як таємницю, вже широко вістка несла їх на крилах
105] Скрізь по авзонських містах, коли флот до зеленої греблі
106] Лаомедонтове військо біля узбережжя в’язало.

106. Лаомедонтове військо — троянське військо.

107] Тут-то Еней і військові вожді із Іулом прекрасним
108] В тінь під гіллям високого дерева всі полягали
109] Й учту готують. Пшеничні коржі підкладають під страви
110] На моріжку на зеленім (так сам напутив їх Юпітер),
111] Нив золотаві плоди покладають на хлібне підложжя.
112] А як поїли все інше, то скудність їди їх склонила
113] І до Церериних скудних дарів теж зубами узятись.
114] Отже, ламали руками й завзятими щоками віщі
115] Печива круглі і не пощадили хлібин квадратових.

115. …печива круглі…— тобто хлібні коржі, що правили ніби за столн для їди, як дари Церери (див. ряд. 113).

116] “Гей, ми столи вже з’їдаємо”,-— крикнув Іул і відтоді
117] Не жартував. Ці слова уперше кінець сповістили
118] їхніх трудів, підхопив їх відразу ж із уст його батько,
119] І, божественними всіми знаменнями вражений, мовив:
120] “Здрастуй, о земле, мені подарована присудом долі!
121] Вірні троянцям пенати, привіт вам! Тут дім мій, отут же
122] Буде й моя батьківщина. Бо батько Анхіс так, це добре
123] Я пам’ятаю, тлумачив мені судьби таємниці:
124] “Сину, заїдеш ти на узбережжя, тобі незнайомі,
125] Й голод тебе приневолить столи навіть з’їсти, як їжі
126] Обмаль там буде, тоді аж ти, втомлений, врешті, надійся
127] Власної хати; затям збудувати там дім власноручно
128] Й валом скріпити”. І це був той голод і це те останнє,
129] Що нашим злигодням край покладе.
130] Отже, до діла, і весело ранком, як сонечко зійде,
131] Звідаймо, що то за землі, які тут є люди, де місто
132] Має народ цей, від пристані в напрямах різних ходімо.
133] Гей же, зливайте Юпітеру жертву тепер, помоліться
134] Духові батька Анхіса і винами стіл заставляйте”.

135] Так промовляє, й галуззям зеленим обличчя вінчає,

135. …галуззям зеленим обличчя вінчає…— Згідно з ритуалом, ті, що приносили жертву, вінчали скроні зеленими гілочками.

136] Й молить місцевого бога, і Землю, що поміж богами
137] Перша, і німф, і ріки, яких дотепер ще не знає,
138] Й Ніч, і світила, що сходять вночі, і Юпітера з Іди,
139] Й матір фрігійську, по черзі, і рідних обох призиває,

139. …матір фрігійську…— Кібелу.

139. …рідних обох…— Анхіса з підземного царства і Венеру з неба.

140] Що під землею і в небі. Тут батько всесильний аж тричі
141] З неба ясного гримить, і своєю рукою стрясає,
142] Й хмару показує, золотом променів сонця облиту.
143] Тут несподівано шириться вістка в троянському війську,
144] Що уже день надійшов, коли місто їм слід будувати.
145] Отже, один перед одним наввипередь всі вони учту
146] Знову продовжують. Віщим ознакам великим зрадівши,
147] Ставляють жбани мішальні, гірляндами чаші вінчають.

147. Жбани мішальні — кратери, в яких стародавні греки й римляни змішували вино з водою.

148] Тільки-но першим промінням поглянув на землю світанок,
149] Всі розійшлися вони, щоб розвідать про місто, і людність,
150] І береги та кордони. Тут багна потоку Нуміка,
151] Там — ріка Тібр, а там он — хоробрих латинців оселі.
152] Син Анхісів тоді щонайкращих із кожного стану
153] Сто посланців вибирає і шле їх у царське достойне
154] Місто; у кожного віття Паллади в руках, щоб цареві

154. Віття Паллади — маслинові гілки, оповиті шерстяними стрічками, символізували мирні наміри.

155] Щедрі дари принесли і щоб миру для тевкрів просили.
156] Не зволікають вони, й за наказом спішать, і в дорогу
157] Швидко рушають. А сам він ровом значить неглибоким,
158] Де буде мур, укріпляє те місце і першу оселю

158. Еней укріпляє місце, де згодом виникла гавань Остія.

159] На узбережжі, мов табір воєнний, оточує валом
160] І частоколом. Вже шлях юнаки проверстали, вже бачать
161] Вежі латинські й високі покрівлі й під мури підходять.
162] Тут перед городом хлопці і підлітки юні виводять
163] Герці на конях, здіймаючи куряву, мчать в колісницях,
164] Ратища кидають спритно рукою, й стріляють, нап’явши
165] Луки тугі,— так змагались у бігу вони і в борінні.
166] Вершник в той час на коні прискакав і старому цареві
167] Вістку до вух його власних доносить, що йдуть якісь люди,
168] Велетні ростом, в невиданім вбранні. А той до господи
169] Каже їх кликать і сам на прадіднім троні сідає
170] В самій середині замку. Велична то й славна будова —
171] Вгору П сто колон піднімало у верхньому місті,—
172] Піка Лаврентського дім той острах навколо наводив
173] Лісом, в якому стояв, і суворістю давніх обрядів.
174] Звичай царям тут наказував берло й різки переймати,
175] Тут був і храм для нарад і також для бенкетів святкових.
176] Над баранами жертовними тут при столах засідали
177] Радні. І предків прадавніх чергою тут різьби стояли
178] З кедру старого: Італ і Сабін, виноградарів батько,
179] Серп він кривий зберігає; старенький Сатурн і дволика
180] Януса статуя; всі у підсінні стояли; були тут
181] Предки й інші із царського роду, що Марсові рани
182] За батьківщину колись прийняли у воєнних походах.
183] І на одвірках святих тут багато навішано зброї —
184] Тут і здобуті вози, і сокири висять лукуваті,
185] Там і шоломів чуби, і воріт величезні запори,
186] Висять там стріли й щити, і ростри там, вирвані з суден.

186. Ростри — носи кораблів.

187] Пік, отой витязь комонний із загнутим берлом Квіріна,
188] Теж там сидів, коротеньку трабею свою підв’язавши,

188. Трабея — короткий плащ, прикрашений пурпуром, убрання царів і авгурів.

189] Щит він держав у лівиці; його ж то коханка Цірцея,
190] З пристрасті шалом охоплена, з золота різкою ткнула
191] Й, чарами в птаха змінивши, посипала барвами крила.

191. …в птаха змінивши…— в дятла (рісиз латинською мовою дятел).

192] Ось у такому-то храмі богів цар Латин, на престолі
193] Батьківськім сівши, тевкрів до себе у храм закликає;
194] Як увійшли, то він перший спокійно почав говорити:

195] “Гей, дарданці, скажіть (ми ж бо знаємо рід ваш і місто
196] Й чули про вас, що ви шлях свій сюди спрямували), чого ви
197] Хочете? Що за потреба у вас і що вам хибує,
198] Що до Авзонського берега перепливли ви на суднах
199] Стільки шляхів темно-синіх? Чи, може, зблудили, чи гнали
200] Вас буревії, що їх мореплавцям доводиться часто
201] В морі терпіти, й на берег цієї ріки ви тут вийшли
202] Й сіли у пристані? Не уникайте гостини у мене,
203] Не забувайте, що ми, латиняни із роду Сатурна,
204] Держимось правди не з примусу тільки оков і законів,
205] А добровільно додержуєм звичаїв древнього бога.
206] Я пам ятаю (з літами забулось!), старі ще аврунки
207] Так говорили, що, в цій ось країні Дардані народившись,
208] Аж до фрігійської Іди і в Самос фракійський потрапив,
209] Що Самофракія зветься. Й його, що з тірренського міста
210] Вийшов, з Коріта, на трон свій взяла золотиста оселя
211] В зорянім небі й олтар його збільшує божу громаду”.

212] Так він промовив, а Іліоней йому в відповідь каже:
213] “Царю, уславлений Фавнів потомку, ні чорнії бурі
214] пас не пригнали на хвилях, не змусили в вашу країну
215] Вийти; ні зорі, ані узбережжя ці не обманули:
216] власним бажанням, з охотою в серці прийшли ми в це місто,
217] Вигнані із найславнішого царства, яке коли-небудь
218] Бачило сонце, йдучи із найдальшого краю Олімпу.
219] Родові тому почин дав Юпітер, і молодь дарданська
220] Зве його дідом своїм; із того найвищого роду
221] Й цар наш троянський Еней, що прислав до твоїх нас порогів.
222] Буря, яка із суворих зірвавшись Мікен, прошуміла

222. …буря… із суворих… Мікен…— Троянська війна.

223] Понад полями ідайськими, й як два світи — європейський
224] І азіатський, приведені долею, в спорі зустрілись,—
225] Чули про те навіть ті, що, далекії землі обнявши,
226] Тх океан відділяє, і навіть всі ті, що широкий
227] Пояс палючого сонця від інших країв чотирьох їх

227. …пояс палючого сонця…— середній земний пояс, з п’яти поясів — найжар-кіший.

228] Відгородив посередині. Стільки того вже потопу
229] Ми у безмежному морі проїхали! Просим малого
230] Рідним пенатам притулку і тихого берега моря,
231] Просим води і повітря, що всім це дається. Державі
232] Не принесем ми ганьби, й не мала буде вам з того слава,
233] Не пропаде за добро вам подяка; в авзонців не буде
234] Жалю від того, що Трою до лона свого пригорнули.
235] Клятву на долю Енея даю й на правицю могутню,
236] Чи хто у вірності знає її, чи у збройнім змаганні;
237] Нас вже просило багато племен і народів з’єднатись
238] З ними. Тож нас, що приходимо з віттями миру й з благанням,
239] Не легковаж, бо воля богів нам казала шукати
240] Вашого краю і вас, адже звідси Дардан наш походить.
241] Він-бо нас кличе сюди, й Аполлон премогутнім наказом
242] Нас завертає до Тібру тірренського й течій священних
243] Річки Нуміка. Еней, окрім цього, дає в подарунок
244] Давнього рештки багатства, з пожежі врятовані в Трої.
245] Злотом цим батько Анхіс жертовні творив узливання;
246] Це ось був одяг Пріама тоді, як збирав він народ свій
247] І по закону судив; і жезл, і свята ця тіара,
248] й шати — це праця жінок іліонських”.

249] Вражений Іліонея словами, Латин задивився
250] В землю і, голову низько схиливши, сидів непорушний,
251] Тільки очима поводив. Не так гаптування багряні
252] Серце ворушать чи берло Пріама, як думкою важить
253] Він на одруження доньки й весілля, бо душу тривожить
254] Фавна старого віщання: чи це саме зять той, якого
255] Доля судила, з чужої країни? його вона кличе,
256] Щоб царювати тут спільно, від нього в майбутньому піде
257] Славне хоробрістю в війнах потомство, яке завоює
258] Силою світ весь. Нарешті, він радісно мовив: “Богове
259] Хай пособляють цим нашим починам та провістям їхнім.
260] Дасться, троянче, тобі, чого хочеш, дари я приймаю.
261] Ані в Латиновім царстві врожаю багатого поля
262] Вам не забракне, ні статків троянських. А щодо Енея,
263] То як до нас його тягне так дуже, як хоче дружити
264] І називатись союзником нашим, то сам нехай прийде,
265] Перед лицем свого друга тут стати нехай не боїться.
266] Буде це в мене порукою дружби — стиснути правицю
267] Царську; а ви, з свого боку, мої передайте умови:
268] Є в мене донька, що вийти їй заміж у нашім народі
269] Не дозволяють оракули віщі та чуда небесні,
270] Бачені часто, але провіщають, що з краю чужого
271] Зять завітає,— таке от судилося краю латинців,—
272] Кровним спорідненням наше ім’я до зірок піднесе він.
273] Доля на зятя мого його кличе, мені так здається,
274] І, якщо правду нам розум говорить, цього я бажаю”.

275] Каже так батько і коні найкращі з усіх вибирає
276] (Разом три сотні блискучих стояло при яслах високих).
277] Зараз велів привести бистроногих і тевкрам роздати,
278] Вкритих попонами, шитими пурпуром; з грудей звисали
279] Тороки з золота; в зслото вбрані, зубами червоне
280] Золото гризли. А повіз, в два коні запряжений, дав він
281] В дар для Енея, що сам не з’явився; небесного роду
282] Коні були ті, із ніздрів їх полум’я било, від тих ще

281-282. …небесного роду коні…— Цірцея (Кіркея) привела звичайну кобилу до вогненних коней свого батька Сонця, в результаті виникла порода коней, які ніздрями видихували полум’я.

283] Пражеребців, що їх помісь лукава Кіркея плекала,
284] Нишком підвівши кобилу, як батько не бачив. З дарами
285] Цими і з добрим завітом Латина вернулись енейці
286] Гордо на конях баских і мир привезли із собою.

287] Саме із Аргоса, з міста Інаха, верталась сувора
288] Жінка Юпітера й, легким повітрям тоді проїздивши,

287. Початок великих подій у розвитку сюжету поеми.

288. Жінка Юпітера — Юнона.

289] Бачить Енея веселого, з ним же і флот весь дарданський
290] З-понад Пахіну сікульського; там і доми вже будують,
291] На суходолі уже осідають, покинувши судна.
292] Вражена болем колючим, спинилась вона, головою
293] Журно хитаючи, й мова така потекла з її серця:
294] “Гей, це ненависне кодло, ця доля фрігійська, що нашій
295] Долі стає на путі! Не могли на рівнині Сігейській

295. …на рівнині Сігейській…— на полях Трої.

296] І рупом лягти? Чи оточених їх не могли полонити?
297] І роя й в пожарі мужів не спалила? Крізь січу й вогненне
298] Море знайшли вони шлях. І чи маю я вірить, що, врешті,
299] Втомлена воля моя вже зломилась, насичена злістю?
300] л вже спочила? О ні, навпаки, втікачів я гонила
301] —З рідного краю по хвилях ворожих, чинила у морі
302] ^пір вигнанцям. Всі сили і неба, і моря на тевкрах
303] оже знемоглися. Чим Сірти, і Сцілла, й глибини Харібди
304] Допомогли? Вже в бажанім ховаються Тібровім лоні,
305] Море і я не страшні їм? Спромігся ж бо Марс таки знизить

305. Марс, не фпрошений на весілля володаря лапітів Пірітоя, наслав на них безумство і спонукав до кривавої війни з центаврами (кентаврами).

306] Плем’я могутнє лапітів; сам батько богів на поталу
307] Гніву Діани старий Калідон передав; а який же

307. Володар Калідона Ойней стягнув на місто гнів Діани через те, що не вшанував її жертвоприношенням.

308] Злочин зробили лапіти або Калідон? Я ж, могутня
309] Жінка Юпітера, не обминула нічого, нещасна
310] Зважилась я на все те, що могла, та Еней — переможець.
311] Якщо не досить у мене є сил, то де б не знайшла їх —
312] Не завагаюсь. Якщо прихилити не можу небесних,
313] То Ахеронт попрошу. Хай його від Латинського царства
314] Втримать не можна, й судилась Енею Лавінія жінка,—
315] Можна ж задержати й хоч відтягнуть ці важливі події.
316] Зовсім-бо знищити можна в обох цих царів їх народи.
317] Зять тоді з тестем нехай вже цією ціною зійдуться.
318] Приданим буде, дівчино, твоїм кров троянська й рутульська;
319] Свахою буде Беллона. Бо то ж не лише Кіссеїда,

319. Кіссеїда — дочка Кіссея, Гекуба, дружина Пріама, якій під час вагітності Парісом снилося, що вона породила факел, від якого згоріла Троя.

320] Факелом бувши вагітна, шлюбну пожежу вродила.
321] Ні, і Венерин такий самий плід; ще Паріс буде другий,
322] Знов смолоскипи весільні жалобою будуть Пергаму”.

323] Так вона мовила й зараз, жахлива, на землю злетіла:
324] Кличе з підземної пітьми, з домівки еріній Аллекто,
325] Смутку причину, у серці якої лиш війни прокляті,
326] Підступи, й гнів, і дії злочинні. Сам батько Плутон вже
327] Доньку зненавидів; навіть ненавидять з Тартару сестри
328] Погань таку. Вона в постатей стільки змінитись уміє;
329] Вигляд жахливий такий, і стількох вона, чорна, пускає
330] Зміїв. Такими словами її підбиває Юнона:
331] “Діво, темряви донько, вділи-бо уваги своєї,
332] Ласку мені лиіщєдину вчини, щоб і честь моя, й слава
333] Встояли, не надщербившись, енейці б Латину подружжям
334] Не докучали, й на землях Італії щоб не селились.
335] Рідних братів, що у згоді жили, ти до бою доводиш,
336] Можеш ненавистю спокій сім’ї зруйнувати; ти в силі
337] Бич до оселі внести і свічки похоронні; ти безліч
338] Маєш імен, безліч способів шкоди. Схвилюй свої груди,

337-338. …безліч маєш імен…— тобто фурія Аллекто, могутня в своїх шкідливих діях.

339] Помислів повні, їх згоду скасуй і війни дай причину;
340] Хай їх юнацтво бажає, хай прагне, хай рветься до зброї”.

341] Зразу ж Аллекто, тяжкою заражена трутою, шлях свій
342] Прямо у Лацій верстає, і тут до високого входить
343] Царського замку, й сідає на тихім порозі Амати.
344] Цій через тевкрів немилий прихід і Турна весілля
345] Серце жіноче гнівом кипіло й журбою згорало.
346] Синю гадюку їй мече богиня, з коси відірвавши,
347] Глибоко в пазуху їй під самісіньким серцем ховає,
348] Щоб, роз’яріла від шалу й потвори, весь дім зруйнувала.
349] Легка гадюка повзе поміж шатами й груддю і всюди,
350] Де доторкається, підступом злобу гадючину вводить
351] їй, шаленіючій, в серце. В велику змію золотую
352] Раптом змінилось намисто на шиї, то знов показалось
353] Довгою стрічкою, що заплела її коси, то знову
354] Лізе по тілі. Та поки ще погань, що трутою злою
355] В змисли влилася, лише їй вогонь уводить у кості,
356] Цілого серця ще полум’я пристрасті не огорнуло,
357] Ніжно й сердечно вона, як бува матері промовляють,
358] Плаче над долею доні й фрігійським весіллям: “Гей, батьку,
359] Тевкрам вигнанцям Лавінію ми даємо,— чи не жаль нам
360] Доні й себе, ані матері, що Аквілон як повіє,
361] Дівчину взявши з собою, кине зрадливий злодюга
362] Й морем поїде. Фрігійський пастух так прибув в Лакедемон

362. Фрігійський пастух — Паріс, що викрав Єлену.

363] Й Ледину доньку Єлену забрав із собою до Трої.
364] Де ж твоє слово святе? І де за своїх піклування?
365] Де ж обіцянки, що Турнові, родичу, стільки їх дав ти?

365. …Турнові, родичу…— Турн був небожем Амати (сином її сестри).

366] Якщо бажаєш ти зятя латинам із роду чужого
367] Й це вже незмінне, як батьківський Фавнів наказ тебе в’яже,—
368] Всю я чужою вважаю ту землю, що владі ще нашій
369] Не підлягає,— це саме і вічні говорять богове.
370] В Турна також, якщо роду його пошукати початків,

370. Амата, вказуючи на грецьке походження Турна, хоче довести, що саме він відповідає вимогам оракула.

371] Предки — Інах і Акріс, Мікени — його батьківщина”.

372] Бачить вона, що його їй несила такими словами
373] Переконати й Латин їй противиться,— й лютий гадючий
374] Шал в її серце вливається й наскрізь проймає,— нещасна
375] Кинулась бігти, жахливими марами гнана, й нестримно,
376] В шалі страшному по місту просторому дико літала.
377] Так це, як часом закрутять шнурком і довкола літає
378] Дзиґа, що діти в гарячій забаві пускають, зібравшись
379] В коло в просторім подвір’ї, і крутиться бичиком гнана
380] Забавка та, а навкруг простодушна дитяча громадка
381] З подивом дивиться, як-то стрибає та букова цурка.
382] Сильні удари снаги додають їй. Отак, як та дзига,
383] Скрізь по містах уганяє вона між безстрашним народом.
384] Навіть у ліс вилітає, так ніби в нестямі вакханській,
385] Більшу затіявши капость і шал роз’ятривши ще більший,—
386] Доню ховає у горах лісистих, щоб тевкрам не дати,
387] Вирвать невістку у них і обряди весільні затримать.
388] “Евое, Вакху,— гукає,— один лиш ти дівчини гідний!

388. Евое — священний вигук вакханок.

389] Хай на твою лише честь вона візьме твій жезл ніжнолистий,
390] В хорі вславляє тебе і коси для тебе плекає”.
391] Скрізь ця полинула вістка; й жінок, що їм фурії в грудях
392] Жар розпалили, єдиний порив підганяє шалений
393] В лісі шукати осель. Доми покидають, на вітер
394] Коси пустивши й оголені шиї підставивши; інші
395] Сповнюють трепетним зойком повітря. Одягнені в шкіри,
396] Посох свій кожна несе, виноградним умаяний віттям.

396. Посох — тирс, атрибут вакханок.

397] А поміж ними у шалі вона, смолоскип запаливши,
398] Пісні весільної Турнові й доні виводить, і зором
399] Водить кривавим, і дико вигукує раптом: “Вчувайте,
400] Всі матері латинянки! Як має сердешна Амата
401] В ваших поштивих серцях якусь іще ласку, коли ще
402] В вас озоветься сумління за матірне стоптане право,
403] То розпустіть свої коси, і оргії разом святкуймо”.
404] Так-то в лісах недоступних, в цих сховищах звірів, царицю
405] Гонить Аллекто й підстьобує всюди в нестямі вакханській.

406] Бачивши, що роз’ятрила вона для початку вже досить
407] Шал і весь задум в Латина, весь дім докорінно змінила,
408] Зразу ж похмура богиня відціль полетіла на чорних
409] Крилах до мурів рутула відважного. Місто це, кажуть,

409. …рутула відважного.— Турна.

410] Там заснувала Даная колись для потомків Акріса,
411] Загнана Нотом бурхливим туди. Цю місцевість Ардея
412] Предки назвали колись (та й понині преславна ця назва
413] Ще залишилась — Ардея, але прогула її слава).
414] Тут у високих покоях спокійно спав Турн серед ночі
415] Темної; в час той Аллекто жахливий відкинула вигляд
416] Й фурії постать, а образ бабусі прибрала: зорала
417] Зморшками шкіру чола препоганого, сивим волоссям
418] Голову вкрила й святними стрічками та віттям оливним,—
419] Зовсім Каліба стара, ота жриця у храмі Юнони.
420] Так юнакові з явилась вона і мовить до нього:
421] “Турне, чи стерпиш, що стільки старання твого йде надармо,
422] Що поселенцям дарданським державу твою відступають?
423] Подруги цар відмовляє і віна того, що ти кров’ю
424] Сам заслужив, на чужині шукають наслідника трону.

425] Ну ж бо, осміяний, нині іди в небезпеку невдячну;
426] Військо тірренське розбий і мир захисти для латинян.
427] Мовити все це тобі, коли ти серед ночі спокійно
428] Спатимеш, доня Сатурна всесильна мені наказала.
429] Отже, іди і наказуй озброїтись всьому юнацтву,
430] З брам вирушать. Бий фрігійських вождів, що на нашій прегарній
431] Річці осіли, й мальовані судна їх викури димом.
432] Сили небесні могутні велять так, і хай це відчує
433] Сам цар Латин, якщо шлюбу не дасть, не дотримає слова,—
434] Хай тоді, врешті, він Турна пізнає у сутичці збройній”.

435] Але сміється з віщунки юнак і так починає
436] В відповідь мовити їй: “Що флот там у Тіброві хвилі
437] В’їхав, не думай, що це не дійшло ще до мене; страхіття
438] Ти не вигадуй, за нас-бо цариця Юнона, спасибі,
439] Ще не забула.
440] Матінко мила, тебе надаремно журбою проймає
441] Старість твоя, що вже цвіль на ній сіла; в ній звітрилась прав^
442] І неправдиві страхіття боїв між царями виводить
443] Перед віщункою. Храму пильнуй і божественних статуй,
444] Мир же й війну хай провадять мужі, бо війна — то їх справа!”

445] Гнівом скипіла Аллекто від мови такої, й так само
446] І юнака, що сказав це, тремтіння якесь охопило,
447] Й лудою очі зайшли, бо вужами стома засичала
448] Грізно Ерінія й стало жахливим у неї обличчя.
449] Дико поводить очима огнистими, не допускає
450] Й слова, а він — і хоче, й не зважиться щось їй сказати,—
451] Двох вона змій із своєї коси навертає на нього,
452] Ляска бичем і ротом розлюченим так промовляє:
453] “Так, поросла вже я мохом, мене, вже безплідну для правди,
454] Старість лякає страхіттям пустим боротьби між царями.
455] Зваж-бо на’те: із оселі жахливих сестер я приходжу,
456] Війни й загибель несу я в руці”.
457] Мовила так і кинула враз в юнака смолоскипом,
458] Й чорна, в диму, головешка на грудях його опинилась.
459] Острах великий зірвав йому сон, і все тіло, і кості
460] Дрож охопив, і піт з нього всього потоком полився.
461] “Зброї!” — кричить він безтямно і зброї шукає у домі
462] І біля ложа; обняв його шал до заліза і з гнівом
463] Лють войовнича. Отак, мов багаття тріскуче із хмизу
464] Хтось під кип’ячий казан підмостив, і окріп закипає,
465] Весь аж клекоче від жару, здіймається паром бурхливим,
466] Піною плине й струмками випорскує високо вгору,
467] Впину воді вже нема, і дим виривається чорний.
468] От він вождям юнаків на Латина-царя йти походом
469] Заповідає, бо зірвано мир. Каже зброю ладнати
470] В захист Італії, з меж її ворога вигнать і разом
471] Тевкрів здолати й латинів. Сказав це й богам помолився,
472] І один одного стали рутули до зброї гукати.
473] Постать велична та юність палка одного з них чарує,
474] Іншого — предки царя, тих — у подвигах славних правиця.
475] Поки ще Турн рутулів запалює духом хоробрим,
476] Вже поміж тевкрів майнула Аллекто на крилах стігійських.
477] Іншого хисту вжила вона й місця. Простежила пильно,
478] Де уродливий Іул понад берегом сіті на звірів
479] Ставив і гнався за ними. І тут Коцітова діва
480] Наглу скаженість собакам прищеплює й запахом знаним
481] Дражнить їм нюх, щоб за оленем гнались завзято. Була це
482] Перша причина всіх бід, що серця того люду сільського
483] Жаром війни запалила. Був олень величного зросту,
484] й роги він мав величезні. Від вимені в матері взявши,
485] Тіррові хлопці плекали його, та й Тірр сам, їх батько,—
486] Мав-бо в опіці він череди царські і ниви розлогі.
487] А як освоївся олень, сестра тоді Сільвія щиро
488] Дбала, щоб ніжні квітки у віночок сплести й заквітчати
489] Роги його, розчесать і в воді його викупать чистій.
490] Він не боявся руки, й до стола у господаря звикши,
491] Лісом довкола бродив, але знов до знайомих порогів
492] Сам повертався додому, хоч часом і пізньої ночі.
493] В час той, як далі від дому блукав він, Іула собаки
494] Хижі, як той був на ловах, допали його, коли долі
495] Плив він рікою й шукав у тіні охорони від спеки
496] Під берегами зеленими. В час той Асканій, що прагнув
497] Людських похвал надзвичайно, стрілу з рогового пускає
498] Лука; правиця не схибила, бог допоміг, отже, вбилась
499] З свистом великим тростина в живіт, прямо в здухвини звіра.

500] Чотириногий поранений втік під знайому покрівлю
501] І_зі скиглінням, залившися кров’ю, заходить до .стайні
502] Й стогоном, наче благанням, усю виповняє оселю.
503] Сільвія перша, сестра, заломлює руки, й волає,
504] Й кличе на поміч селян звідусіль, що серця у них грубі.<