Енеїда: Книга 6

Прибувши до Італії, Еней висаджується біля міста Кум і в храмі Аполлона зустрічається з жрицею Сівіллою, яка віщує його долю. Він просить Сівіллу зробити так, щоб він побачився в підземному царстві з тінню свого батька Анхіса. Сівілла показує йому, як туди дістатися. Еней ховає Мізена і здобуває вказане Сівіллою “золоте гілля”. По принесенні жертви Прозерпіні Еней із Сівіллою спускається в підземне царство. Тіні померлих біля ріки Ахеронту, через яку перевозить Енея Харон. Зустріч з Цербером. Царство судді Міноса, різні види тіней. В Елісії, країні вічного блаженства, Анхіс викладає синові своє вчення про очищення і переселення душ і показує йому нащадків-славетних римлян, починаючи з Ромула, засновника Рима, і кінчаючи Марцеллом, племінником і зятем Августа. Еней повертається на землю.

1] Так він крізь сльози промовив і, флоту пустивши повіддя,
2] До узбережжя евбейського, врешті, до Кум допливає.
3] Судна носами до моря звернулись, і міцно зубами
4] їх якорі прикріпляли, а до узбережжя пристали
5] Круглі корми. На берег Гесперії юні загони
6] Спритно зіскакують. Сім’я вогненне одні добувають,
7] Сховане в жилах камінних, ті — дерево тягнуть із лісу,—
8] Звірів криївки густі, а ті — воду знаходять джерельну.
9] А благочесний Еней до вершин, де владарить над нами
10] Бог Аполлон, іде далі в велику печеру, в таємне
11] Лігво страшної Сівілли, великого духа якої
12] Й серце делійський віщун наповняє натхненням, майбутнє
13] їй відкриває. В гай Трівії, в дім золотий вони входять.

14] Є така вість, що Дедал, утікаючи з царства Міноса,
15] Зваживсь плисти у повітрі на крилах прудких і в дорозі
16] Тій незвичайній заплив аж до Арктів холодних, і, врешті,
17] Легко осів на Халкідськім узгір’ї. І тут, де уперше
18] Твердо вчув землю, весла крилаті приніс він у жертву,
19] Фебе, тобі і храм спорудив величавий. В притворі —
20] Смерть Андрогея, а далі покара, яку Кекропіди
21] Змушені мати — давати (о горе!) сім діток щороку.

21. …сім діток щороку — Андрогей, син Міноса, переміг на всіх афінських іграх; афінський цар Егей убив його з заздрощів. За це афіняни змушені були посилати на Кріт щороку сім юнаків і сім дівчат на поїдання Мінотавру.

22] Урна на жереби є там. Навпроти здіймається вгору
23] З моря кносійська земля. Любов до бика тут жахлива,
24] І Пасіфая, і ложе таємне, і змішані роди.
25] Далі двоббразний вид Мінотавра стояв тут — кохання

23. Кносійська земля — острів Кріт.

25. …двоббразний вид Мінотавра…— 3 головою і хвостом бика.

26] Грішного слід. Тут подвиг той славний — будова і ходи
27] Плутані і нерозв’язні блукання. Але ж і Дедал вже
28] Зглянувсь на щире кохання царевої доньки й зрадливі
29] Ходи таємні у. замку відкрив, показавши, де вихід
30] Ниткою. Частку велику, Ікаре, ти в творі такому

27. Мова йде про крітський лабіринт.

30. Дедал дав Аріадні нитку, щоб вивести Тесея з лабіринту.

31] Мав би, якби лише смуток дозволив. Твої він пригоди
32] Ьирізьбить пробував двічі у золоті, й двічі у батька
33] Падали руки. І далі дивились би так, та вернувся
34] Посланий перше Ахат, а з ним Феба і Трівії жриця,
35] І лавка дочка Деїфоба, що так до царя промовляла:
36] “Ні, не таких тепер час вимагає оглядин, нам треба
37] Семеро з стада волів, які дотепер не впрягались,
38] Тут заколоти й овечок за звичаєм вибраних стільки ж”.
39] Так наказала Енеєві. Не зволікавши й хвилини,
40] Жертву за словом її приносять мужі невідкладно,
41] Й тевкрів запрошує жриця ввійти до високого храму.

42] Витято в схилі високої скелі печеру велику;
43] То туди входів широких веде і воріт сто, а звідти
44] Стільки ж іде голосів у той час, як Сівілла пророчить.
45] От до порога прийшли, а діва: “Пора запитати
46] Долю нам,— каже,— свою, то ж бог ось, сам бог тут”. Це мовить
47] Перед дверима, і раптом обличчя й весь вигляд змінився,
48] Коси розвіялись в неї, а груди здіймаються, й серце
49] Диким набрякло шаленством, і більша здається, і голос
50] В неї нелюдський. Овіяна силою близького бога,—
51] “Щось забарився ти,— каже,— троянче Енею, з обітом
52] І молитвами? Все баришся ти? Раніш не відкриють
53] Уст своїх віщих двері великого храму”. Сказала
54] Й змовкла, а тевкрів, немов у гарячці, усіх затрусило,
55] Й цар їх із дна свого серця таке посилає благання:
56] “Фебе, ти завжди в біді до троянців бував милосердний,
57] Ти і дарданську стрілу напутив, і Парісові руки

57. …дарданську стрілу напутив…— Ахілл — онук Еака, загинув від стріли Паріса.

58] На Еакідове тіло; мене по морях розмаїтих
59] Вів ти, які величезні простори земель обмивають;
60] В дальнім Массільськім краю і в полях, що до Сірт простяглися,
61] До берегів італійських тікаючих все ж ми дістались.
62] Хай же недоля троянська не далі за нами йде слідом!
63] Ви ж, о богове й богині, всі разом, яким на заваді

63. Маються на увазі Юнона, Мінерва і Нептун.

64] Був Іліон, була слава дарданська немилою, згляньтесь
65] Ви над пергамським народом ласкаво. І ти, найсвятіша
66] Віщая діво, що знаєш майбутнє,— не царства прошу я,
67] Що не належить мені,— дай в Лації тевкрам притулок,
68] Трої богам і пенатам, що гнані блукають. Збудую
69] Фебові й Трівії з чистого мармуру храм і святкові
70] Дні встановлю та їх іменем Феба назву я. Й на тебе
71] Захисток жде величавий в державі моїй, де я віщі

71. Величавий храм спорудив Аполлонові імператор Август на Палатинському пагорбі, немовби виконуючи обітницю Енея.

72] Книги твої загадкові пророцтва, моєму народу
73] Дані, складу і тобі, о мати, мужів присвячу я
74] Вибраних. Лиш не давай на листочках свої ворожби нам,

74. Ворожби на листочках — так звані “Сівіллині книги”, в яких містилися висловлювання — пророцтва Кумської Сівілли, що їх роз’яснювала спеціальна колегія жерців.

75] Щоб не летіли розкидані, буйним вітрам на забаву;
76] Дай нам пророцтво сама, я благаю”. І мову урвав він.

77] Та у печері віщунка, іще не приборкана Фебом,
78] В шалі бушуючи, пробує, чи не удасться позбутись
79] Бога великого з серця. Та бог тим більше уста їй
80] Спінені тисне, і серця їй дикість приборкує дужче,
81] І втихомирює. Раптом самі вже собою відкрились
82] Сто величезних воріт храмових, і пророцтво віщунки
83] Там залунало в повітрі: “Нарешті, по довгих пригодах,
84] Що на морях їх зазнали,— й на суші чекають ще важчі,—
85] овшдуть дарданці у царство лавінське, ти цим не турбуйся.
86] Та вони скажуть: “Бодай би не входили”. Бачу я війни,
87] Війни жахливі, і Тібр я он бачу, що сповниться кров’ю,
88] Буде ж бо там Сімоент, буде Ксант, буде табір дорійський,
89] І народився вже в Лації другий Ахілл від богині.

89. Другий Ахілл — Турн, син богині Венілії.

90] Та не відійде нікуди присутня при тевкрах Юнона,
91] В час, коли ти у великій потребі в яких лиш не будеш
92] Міст і племен італійських благати собі допомоги!
93] Лиха такого причиною знову ж до тевкрів прихильна
94] Буде чужинка, знов ложе чуже…

92. Пророкується звертання Енея до Евандра по допомогу.

93-94. Війна точитиметься за Лавінію — дочку Латина, наречену Турна.

95] Ти лиш нещасть не лякайся, ставай проти них сміливіше,
96] Ніж дозволяє тобі твоя доля. Путь перша рятунку,
97] Що й не гадав ти про неї, відкриється з грецького міста”.

97. …з грецького міста.— Тобто з грецького міста Палантея (Евандр був вихідцем з Греції).

98] Цими словами Сівілла кумейська із місця святого
99] Страшно й неясно виспівує й виє з печери, правдиве
100] З темним мішаючи. Так Аполлон нею віжками править
101] І попід груди шалену острогами коле. Як тільки
102] Шал уступив і уста її спінені втихли, промовив
103] Цими словами герой наш Еней: “Вже ніякі, о діво,
104] Нові нещастя мене несподівані більше не стрінуть.
105] Все вже в своїй голові уявив я собі і продумав.
106] Лиш одного я прошу: якщо тут до підземного царства
107] Є якісь двері, є чорне болото, яке розлилося
108] З повені хвиль Ахеронту, то хай же дозволено буде
109] Стати мені перед очі батька мого дорогого.
110] Ти мені шлях покажи й відчини туди браму священну.
111] Я його з полум’я вирвав, як тисячі стріл по нас били;
112] Виніс його я з юрби ворогів на цих плечах. Пройшов він
113] Разом зі мною дорогу по всіх океанах, терпів він,
114] Немічний, моря і неба знегоди усі понад сили
115] І понад старості долю. Отож він наказував щиро,
116] Щоб уклонивсь я порогам твоїм, щоб благав тебе дуже.
117] Мати, благаю, зглянься, всесильна, на сина, на батька,
118] Бо ж і Геката гаї авернійські тобі доручила.
119] Міг же Орфей із темряви викликать мани дружини,
120] Хоч його сила в дзвінких лише струнах, в кіфарі фракійській.
121] Брата також міг Поллукс відкупити позмінною смертю,
122] Сто раз пройшовши туди і сюди. Чи згадати Алкіда
123] Або Тесея? І мій від Юпітера рід розпочався”.

124] Поки він цими словами благав і за вівтар держався,

124. …за вівтар держався…— Вівтаря торкався той, хто просив у богів покровительства.

125] Відповідала віщунка: “Божистої крові потомку,
126] Сину Анхіса, троянче, легкий перехід до Аверна,
127] Вдень і вночі там чорна Дітова брама відкрита,
128] Тільки вернутися звідти і вийти на світ цей небесний —
129] Це уже труд, це справа велика. І деякі тільки,
130] Що їх Юпітер у ласці своїй полюбив, чи їх доблесть,
131] Божих синів, аж на небо піднесла. Ліси ж поміж нами,
132] І наоколо Коціт розлив свої чорнії води.
133] Що ж, як бажання у тебе таке, така в серці жадоба
134] Два рази озеро Стікс пропливти і два рази Тартар

134. Два рази… Стікс пропливти…— за життя і після смерті.

135] Чорний уздріть, як приємно на труд цей шалений пуститись,—
136] Знай, що слід перше зробити: десь криється між деревами
137] В тінях гілля із листям і пруттям гнучким золотеє —

137. …гілля… золотеє…— Золота гілка у сказаннях багатьох народів — чарівний талісман, який відкриває дорогу до скарбів, надр землі тощо.

138] Святощі це для Юнони підземної, їх укриває
139] Гай, і похмурою пітьмою їх сповивають долини.
140] Та не дозволено в схови підземні раніше вступити,
141] Доки не зірвано з дерева наріст отой злотолистий;
142] Це як ралець Прозерпіна-красуня собі встановила.
143] Зірвеш ту віть золоту — і друга уже виростає,
144] Й гілка ота вже таким же квітчається знову металом.
145] Отже, ти високо й пильно дивись і, як тільки побачиш,
146] В руку бери, так годиться. Бо легко сама тобі дасться,
147] Як лиш покликаний долею ти; а як ні, то не знайдеш
148] Сили, щоб взяти її, не зітнеш її й сталлю твердою.
149] Є біля тебе, крім того, ще тіло померлого друга,—

149. …тіло померлого друга…— тобто стерничого Палінура.

150] Гей, ти не знаєш,— і цілий твій флот оскверняється трупом;
151] Ти по пораду тим часом прийшов і нам топчеш пороги.
152] Спершу його віднеси і належним вшануй похованням;
153] Чорні ягнята сюди приведи, як очищення жертву.
154] Так лише Стіксу побачиш гаї і живим недоступне
155] Царство”. Мовила так і, зімкнувши уста свої, змовкла.

156] Смуток обличчя його огорнув, невідоме майбутнє
157] Важить в своїй голові він. За ним і Ахат поступає,
158] Вірний товариш його, у такій же журбі, крок за кроком;
159] Так між собою удвох розмовляли вони й міркували,
160] Друга якого померлого мала на думці віщунка,
161] Тіло чиє поховати належить. І от на сухому
162] Березі бачать Мізена вони, що загинув нужденно,
163] Сина Еола — Мізена. Умів від усіх він найкраще
164] Міддю скликати мужів і Марса в них співом будити.
165] Гектора був це товариш великого, з Гектором разом
166] Завжди у бій він ходив, і сурмою, і списом славетний,
167] А як Ахілл поконав того мужа й зігнав з цього світу,
168] Цей завзятий герой приєднався як друг до Енея,
169] До дарданійця, і вибрав не гірше. Та разу одного
170] Він, у безумстві своєму, заграв над просторами моря,
171] Дуючи в мушлю порожню, й богів з ним змагатися кликав.
172] Виклик змагання прийняв сам Трітон, якщо вірити можна,
173] І межи скелями, в спінених хвилях, втопив того мужа.
174] Всі обступили кругом його, й тяжко усі голосили.
175] Перший найбільше Еней ридав поміж ними побожний.
176] Потім Сівілли наказ виконувать швидко беруться,
177] І починають в сльозах вони дерево зносить негайно,
178] І похоронне складати багаття, щоб неба сягало.
179] Йдуть до старезного лісу, високого звірів притулку;
180] Падають сосни, й видзвонює падуб під лезом сокири,
181] Балки розколюють клинням вони берестові й дубові,
182] Ще й ясени величезні з високих верхів’їв спускають.
183] І при роботі такій не бракує й самого Енея,
184] Товаришів підганяє він, сам за ту зброю береться.
185] А за роботою думку в умі він снує сумовиту,
186] На безконечні погляне бори й починає молитись:
187] “От коли б те золотеє гілля між дерев показалось
188] В цьому великому гаї мені? Ох, по правді-бо щирій
189] Все, наш Мізене, про тебе нам віщувала віщунка”.
190] Ледь він це мовив, як голубів пара злетіла із неба

190. …голубів пара…— Голуб — птах, присвячений Венері.

191] Й, перед самими очима героя майнувши, присіла
192] На моріжку на зеленім. Пізнав тоді витязь могутній
193] Матерніх птиць і, зрадівши, благав їх: “Будьте мені ви
194] Провідниками й вкажіть, якщо є десь, дорогу, і льотом,
195] Просто прямуйте в ліси, де галуззя багате родючу
196] Землю затінює. Мати-богине, в тяжку цю годину
197] Не покидай мене”. Мовив і став; і уважно дивився,
198] Що за знаки подають, і куди попрямують у льоті.
199] Ті ж для годівлі злетіли настільки, що оком доглянуть
200] Міг би, хто стежив за ними. Тоді, як над гирло Аверну
201] Тяжко пахучого вже прилетіли, то швидко знялися
202] І, через легке повітря майнувши, на бажанім місці,
203] На двоприродному дереві сіли. А там надзвичайне

203. …на двоприродному дереві — дерево, що мало гілки і звичайні, і золоті.

204] Золота світло заграло в галуззі; як часом буває,
205] Зазеленіє посеред лісів молодими гілками
206] В найтріскучіші морози омела, яка на чужому
207] Виросла круглому пні і шафранною порослю в’ється.
208] Так золота виглядала галузка у тіні дубовій,
209] Так шелестіли листочки у подуві тихого вітру.
210] Жадібно враз ухопивши, Еней відчахнув її тут же,
211] Хоч не давалась, і прямо в домівку віщунки заносить.

212] На узбережжі тим часом Мізена оплакали тевкри,
213] Тлінному праху безмовному шану віддавши останню.
214] Сосон смолистих багато й дубини зрубавши, найперше
215] Склали велике багаття вони і темним довкола
216] Віттям жалоби все вмаїли, спереду ж ставляють рівно
217] В ряд кипариси смутні, їх зброєю вкривши ясною.

217. …кипариси смутні…— Кипарис — символ смутку і скорботи. Стародавні греки і римляни вішали кипарисову гілку біля дверей будинку, де хтось помер, а кипариси садили край могил.

218] Ще інші воду гарячу готують, котли наставляють,
219] Щоб закипіли в вогні; скостеніле в ній тіло обмивши,
220] Мазями мажуть. Зчиняється плач. Тоді тлінні останки,
221] Вмиті сльозами, на мари кладуть, а на них закидають
222] Ще й паполому багряну, відоме усім покривало.
223] Ті ж до багаття уже підійшли,— сумна це послуга,—
224] І за звичаєм батьків смолоскип, відвернувшись, підклали.
225] З ладану жертва і тризна палає, й з оливою жбани.
226] Тільки що полум я згасло і попіл осів, полили ще
227] Винами рештки нестлілі й впиваючий попіл. А кості,
228] Зібрані в мідяну урну, поклав Коріней; а потому,
229] Чистої взявши води, він три рази всіх друзів обходить,
230] Легко їх кропить росою з родючої гілки маслини;
231] Так товариство очистив і слово промовив прощальне.
232] Тут же побожний Еней височенну могилу насипав
233] І на вершечку підхмарнім поклав і кермо, і сурму він —
234] Мужа того все знаряддя. Мізеном від нього зоветься
235] Нині гора та й на вічні віки береже це імення.

236] Все це зробивши, виконує швидко накази Сівілли.
237] Там глибочезна печера була кам’яна, що широкі
238] Челюсті мала, закриті і озером чорним, і тьмяним
239] Лісом. А понад печерою тою ніколи й пташина
240] Не пролітала, такий-бо там подих із чорного гирла
241] Вгору злітав і ген під самі небеса піднімався.
242] (Тим-то і греки те місце Аорном безпташним назвали).

242. З Авернського озера піднімались шкідливі випари, що не дозволяли навіть птахам пролітати над ним. Через те греки назвали його “Аорнос”, тобто “без птахів”.

243] Жрець тут найперше поставив чотири воли чорноспинні
244] Й чола вином узливав їм, а потім із чіл, з-поміж рогів,
245] Вирвав шерстини найдовші й в священний вогонь їх укинув;
246] Це як завдаток на жертву. І голосно кличе Гекату,
247] Сильну і в небі, й в Еребі. А інші ножі підкладають,
248] Кров іще теплу збирають у чаші. Еней підступає
249] Й сам чорнорунну ягницю мечем убиває для неньки
250] Мстивих богинь і сестри їх великої; ялівку ж ріже

249-250. …для неньки мстивих богинь…— Матір’ю фурій була Ніч, дочка Хаоса, сестрою — Земля.

251] В жертву тобі, Прозерпіно. Відтак починає у пітьмі
252] Вівтар ладнати для Стіксу владики; все м’ясо волове

252. …для Стіксу владики…— для Плутона.

253] В полум я кинув, з маслини олією тельбухи кропить,
254] В жарі палаючі. А як заблисла вже заграва перша
255] Й стало світати навкруг, під ногами земля застогнала,
256] Заколихались верхів’я лісів і, здавалося, чути,
257] Як десь собаки завили у пітьмі з приходом богині.

257. …з приходом богині — Гекати, яка відкриває вхід до підземного світу.

258] “Гетьте, незвані, геть звідси! Виходьте! — волає віщунка,—
259] З цілого гаю виходьте усі. А ти у дорогу
260] Ладься і з піхов свій вихопи меч, бо тут треба, Енею,
261] Духа бадьорості, треба у час цей залізного серця”.
262] Тільки сказала і в шалі у гирло відкрите печери
263] Вскочила; за провідницею й він вирушає відважно.

264] Всі ви, богове, володарі душ, і ви, тіні безмовні,
265] Хаосе, й ти, Флегетоне, й простори нічного мовчання!
266] Мовить, що чув я, дозвольте і з вашої волі розкрити
267] Тайни підземних глибин, оповиті у пітьму глибоку.

268] йшли у самотній ночі крізь пітьму вони, і пустинні
269] Області Діта, і царства порожні його. Ось такою
270] Часом буває дорога у лісі при сяйві непевнім
271] Місяця, в світлі скупому, як небо Юпітер огорне
272] Тьмою, як чорная ніч від речей всі їх барви одніме.
273] Перед передсінком самим, ізкраю, в Орковім гирлі
274] Смуток і мстива Гризота звили собі свої кубла.
275] Пошесті теж там бліді оселилися й Старість невтішна,
276] Страх там і Голод, дорадник до злого, і Злидні погані,
277] Постаті з виду страшні. Там Смерть, і скорботна Робота,
278] Й Сон, споріднений Смерті, і грішні Утіхи розпусні.
279] На протилежнім порозі Війна смертоносна й залізні
280] Фурій світлиці, а далі Незгода безглузда в гадючі
281] Коси свої скиндячки повплітала, у пасоці вмиті.
282] В самій середині віття, мов руки старі, простягає
283] Тінявий берест високий,— на ньому неначе гніздяться
284] Марева сонні, зрадливі, під кожним листочком осівши;
285] Безліч, крім цього, потвор там зібралося різноманітних:
286] В брамі Кентаври стоять на припоні, і Сцілли двовиді,
287] І Бріарей стораменний, і грізная гідра Лернейська,
288] І вогнезбройна Хімера, й Горгони, і Гарпії люті,
289] І тритілесної постаті тінь. Тут Еней наш, пройнятий

289. …тритілесної постаті тінь — Геріон.

290] Страхом раптовим, меча добуває і вістрям у вічі
291] Стрічним усім наставляє; й якби лиш товаришка мудра
292] Не пояснила йому, що це все тільки легкі, безкровні
293] Тіні літають, що це із істот тільки з’яви пустії,—
294] Був би накинувсь на тіні і марно залізом рубав би.
295] 5 Звідси дорога до хвиль тартарійського йде Ахеронту.
296] Вир тут бездонний болотом клекоче й кипить каламуттю,
297] Грязь усю звідси, й пісок, і намул у Коцит викидає.
298] Вод і річок цих незмінно Харон стереже, перевізник,
299] Страшно брудний, закуйовдженим заростом сивим у нього
300] Все підборіддя укрите, а очі аж іскрами сиплють,
301] Одіж кальна із плечей, зав язана в вузол, звисає.
302] Сам він суднину багром підпихає, вітрилами править,
303] Човном іржавої барви небіжчиків возить; вже досить
304] Підстаркуватий, та старість у бога ще кріпка і яра.

305] До берегів цих юрба розмаїта вся кинулась валом,
306] Чоловіки, і жінки, і тіні величних героїв,
307] Що розпрощались з життям. Тут хлопці були і дівчата,
308] Ще незаміжні, і ті юнаки, що їх перед очима
309] їхніх батьків на багаття поклали. Як листя багато
310] В перший осінній мороз облітає в лісах, скільки птахів
311] З-понад глибокого моря прилине, як холод зимовий
312] Ген аж за море жене їх, у теплі краї посилає,—
313] Всі там стояли й благали, щоб першими перевезтися,
314] Руки свої простягали, до другого берега рвались.
315] Та перевізник похмурий приймає лиш декого в човен,
316] Інших усіх відганяє, не хоче на берег пустити.
317] Це здивувало Енея, й він, тиском тим вражений дуже,
318] Мовив: “Скажи мені, діво, чого ця юрба над рікою
319] Хоче, чого домагаються душі, і в чому різниця,—
320] Ці покидають цей берег, ті ж хвилі гребуть каламутні?”
321] Так відказала на це довговічна Енеєві жриця:
322] “Сину Анхіса, без жодного сумніву божий потомку,
323] Це, бач, глибокі болота Коциту й стігійське багнище,
324] Навіть богове, поклявшися ними, не зломлять присяги.

324. Присягати підземною річкою Стіксом було найсвященнішою присягою. У поемі Юпітер не раз присягається Стіксом.

325] Вся ця юрба, яку бачиш,— смутні непохованих тіні;
326] Цей перевізник — Харон, а по хвилях поховані їдуть.
327] Перше не вільно на берег страшний по цих глухоревучих
328] Хвилях возити, ніж кості їх ляжуть в своїх домовинах.
329] Сто літ блукають вони і над берегом цим ось літають,
330] Щойно тоді допускають їх знов до дряговин жаданих”.

331] Тут зупинився потомок Анхіса, затримавши кроки,
332] Думав він довго і долею душ нещасливих журився.
333] Тут і сумних, і позбавлених шани, належної вмерлим,
334] Бачить Левкаспа й Оронта, начальника флоту лікійців.
335] Іх-то, коли виїздили з-під Трої на хвилях бурхливих,
336] Австер втопив, на мужів та їх човен навіявши хвилі.

337] Тут і керманич стояв Палінур, що, зірки споглядавши
338] Серед дороги лівійської, в море скотився глибоке,
339] Впавши з корми. І заледве його тут сумного впізнавши,
340] В сутінку темнім, озвався Еней: “Хто ж з богів, Палінуре,
341] Вирвав тебе з-поміж нас і в морськую безодню укинув?
342] Ну-бо, скажи. Бо мене Аполлон, який досі ніколи
343] Слова нам даного ще не зламав, обманув лиш у цьому.
344] Він-бо мені передрік, що ти море здоровий проїдеш
345] І до авзонських причалиш земель. Де ж обіцяне слово?”
346] Той же на це: “Анхісіде, наш вождю, ні Феба пророцтво
347] Не ошукало тебе, ані бог не втопив мене в морі.
348] Бо під навалою сили великої в мене зірвалось
349] Раптом кермо, яке дуже беріг і яким керував я.
350] І потягнув я його стрімголов за собою. Клянуся
351] Морем суворим, не так в ту хвилину боявся за себе,
352] Як я боявся, щоб твій корабель не піддався тим хвилям;
353] Бо ж і приладдя позбувся, й керманича збито із нього.
354] Довгі зимові три ночі метав мною Нот буревійний
355] По необмежених водних просторах; четвертої ж днини
356] З гребня високої хвилі Італію вздрів я й поволі
357] До суходолу, рятуючись, вже наближався, як збройні
358] Люди на мене напали лихі, сподіваючись, мабуть,
359] Здобич узяти. Від мокрого одягу геть обважнів я,
360] Й руки мої скостенілі за скелі шорсткі вже хапались.
361] Хвиля й тепер мене миє й хитає на березі вітер.
362] Щиро благаю, на світло тебе заклинаю небесне,
363] Миле тобі, і на батька, й Іула, твою всю надію,
364] Вирви із лиха мене, нездоланний! Чи кинь ти на мене
365] Жменю землі, ти це можеш, зайди до Бєлінського порту,

365. …до Бєлінського порту…— порту міста Велії, яке було засноване в 543 р. до н. є., отже, Вергілій допустився тут анахронізму.

366] Чи, коли спосіб є інший який, що його показала
367] Мати-богиня тобі — бо не вірю, щоб сам ти без волі
368] Божої намір мав ріки страшнії оці і Стігійське
369] Озеро перепливати,— подай нещасливому руку
370] І через хвилі візьми із собою, щоб хоч після смерті
371] Міг я, нарешті, отут у спокійній оселі спочити”.

372] Так він сказав, а на це так озвалась до нього віщунка:
373] “Звідки тобі, Палінуре, прийшло це бажання жахливе?
374] Ти, непохований, мав би побачити води Стігійські
375] Й грізну ріку Евменід? Без дозволу ти на цей берег
376] Хочеш вступити? Ніяк не надійся, що зможеш мольбою
377] Божі закони змінить. Та слово утіхи в тяжкому
378] Горі затям: бо сусіди, зловісними знаками довго
379] Лякані скрізь по містах, твої з жертвами кості вшанують,
380] Пагорб могильний насиплють тобі, та влаштують і тризну,
381] Й край цей на вічні часи назоветься ім’ям Палінура”.

381. Автор має на увазі мис Палінура в Луканії.

382] Цими словами журбу відігнала і біль на хвилину
383] З серця сумного зняла,— він тішився назвою краю.

384] Отже, йдуть далі по тій же дорозі й доходять до річки;
385] Як перевізник помітив їх ще від стігійської хвилі,
386] Як тихим гаєм ішли, прямуючи просто до річки,
387] Перший до них обізвався й словами такими промовив:
388] “Хто б ти не був, що у зброї до нашої річки прямуєш,
389] Нам уже звідти скажи, чого хочеш, спини свої кроки.
390] Тут-бо лиш місце для тіней, для Сну й для снотворної Ночі.
391] Тіл же живих на стігійськім човні тут не вільно возити.
392] Радості досі не мав я за те, що прийняв я Алкіда
393] Тут ось на озері, ні за Тесея, ні за Пірітоя,
394] Хоч, від богів народившись, були непоборної сили.
395] Той тартарійську собаку з-під самого царського трону

395. Тартарійська собака — Цербер, страж пекла.

396] В путах, тремтячу, голіруч волік, а ті два намагались
397] Дітову жінку із спальні схопити”. На це коротенько

397. Дітова жінка — Прозерпіна. її хотіли викрасти Тесей і Пірітой.

398] Відповіла йому так амфрісійська віщунка: “Не бійся,

398. Амфрісійська віщунка — Кумська Сівілла, якій відкриває майбутнє бог-ясновидець Аполлон, що колись пас череди Адмета на берегах річки Амфріс.

399] Підступу тут ніякого немає, насильства ця зброя
400] Не заподіє. Вічно нехай воротар велетенський
401] Бреше в печері і тіні безкровні лякає, нехай там
402] В дядька порогів безвинна пильнує собі Прозерпіна.

402. …в дядька порогів…— Плутон був чоловіком Прозерпіни і її дядьком.

403] Це ось троянець, побожний Еней, хоробрістю славний;
404] В темінь Ереба найглибшу іде він до батька. Як навіть
405] Приклад такої любові тебе не розчулить, то на ось,—
406] І відкриває галузку, яку під полою ховала,—
407] Глянь, пізнавай”. В того серце, запалене гнівом, остигло,
408] Й більш він ні слова. Дивується з дару почесного долі,
409] З віття, якого не бачив так довго, і темно-зелений
410] Човен назад повертає, і близько до берега їде.
411] Потім всі душі, які на лавках довжезних містились,
412] Гонить і місце готує. В середину потім Енея,
413] Велетня, в човен саджає. А той заскрипів весь, обшитий
414] Шкурою, під тягарем, і крізь шпари багато болота
415] Втиснулось. Ледве, з бідою, віщунку й героя за річку
416] Висадив цілих, в зелений комиш, у болото страшенне.

417] Цербер тримордий, великий, розтягтись на цілу печеру,
418] Саме при вході, всю повнив місцевість своїм валуванням.
419] Тільки уздріла віщунка, що в нього гадюками грива
420] їжиться, кидає коржик, заправлений зіллям чарівним
421] З медом солодким. А він три скажені пащеки голодні
422] Миттю роззявив, і здобич хапає, й хребет величезний
423] Свій на землі простягає, розлігшись на цілу печеру.
424] Тільки цей сторож заснув, а Еней вже виходить і швидко
425] Берегом річки іде, з-за якої ніхто не вернувся.

426] Раптом почулися крики тоді і квиління жахливе,

426-547. Перша частина підземного світу складається з п’яти зон: у першій перебувають душі немовлят (426-429), у другій — невинно страчені (430-433), у третій — самогубці (434-439), у четвертій — жертви нещасного кохання (440 — 476), у п’ятій — загиблі в боях герої (477-547).

427] Плакали душі дитячі на першім порозі; віднявши
428] їх від грудей і життя відібравши утіху солодку,
429] Чорна година взяла і в могилі сумній оселила.
430] Поруч були, що безвинними смертної кари зазнали.
431] Та не без суду й вони, жебраками місця здобувають.
432] Мінос-суддя потрясає тут урною й кличе на раду
433] Тіні безмовні, й життя, і провини усіх розглядає.
434] Дальші місця зайняли ті сумні, що самі наложили
435] Руку на себе, невинні, яким це життя так набридло,
436] Що й позбулися його. Як хотіли б тепер на ясному
437] Світі і злидні вони, і тяжкую роботу терпіти!
438] Не дозволяє їм доля, й ненависна хвиля сумного
439] Озера зв’язує, й Стіксові дев’ять рамен їх тримають,
440] Воду розливши. А близько звідсіль, розгорнувшись, широкі
441] “Смутку поля” показались,— таку вони назву там мають.
442] Тут були ті, кого жаром жорстоке зв’ялило кохання
443] Немилосердне. Стежками блукають у миртовім гаї
444] Й тихо ховаються, навіть по смерті журби не позбувшись.
445] Тут він побачив і Федру, і Прокру, й сумну Еріфілу,
446] Що від жорстокого сина показує рану жахливу.
447] Далі Евадну, а там Пасіфаю і Лаодамію;
448] Слідом іде і Кеней, що раніш юнаком був, та знову
449] Жінкою став, що доля колишню їй стать повернула.

450] А поміж ними блукала в великому лісі Дідона-
451] Фінікіянка, а рана у неї ще свіжа. її ж то
452] Зразу троянський герой розпізнав тоді в сутінках “зблизька,—
453] Лиш невиразно, як часом, коли хтось у хмарах побачить
454] Місяць новий, чи той, може, привидівсь йому; він заплакав
455] Ревно й у щирім коханні отак промовляє до неї:
456] “Бідна Дідоно, я бачу, правдива була в мене вістка,
457] Що ти погасла, мечем гостролезим життя припинивши.
458] Я був причиною смерті твоєї? Зірками клянуся,
459] Небом і правдами всіми, якщо вони є під землею,
460] Що проти волі, царице, твої береги я покинув.
461] Але накази богів, що велять мені й нині у пітьмі,
462] В диких місцях непрохідних блукать серед темряви ночі,
463] Владно мене повели. Не міг я й повірити навіть,
464] Що, відпливаючи, стільки тобі спричиню я печалі.
465] Кроки затримай свої і від наших очей не ховайся.
466] Нащо тікаєш? Це доля дала розмовлять нам востаннє”.

467] Цими словами палаючий гнів її й погляд похмурий
468] Прагнув зм’якшити Еней і з очей її викликать сльози.
469] Втупивши очі у землю, стояла вона, відвернувшись,
470] І не змінивсь її вигляд під впливом початої мови
471] Більше, ніж був би це камінь твердий чи скала Марпесійська.
472] Врешті, зірвалася раптом і з гнівом у серці побігла
473] Знов до тінистих гаїв, де Сіхей, чоловік її давній,
474] Відповідає турботою їй і взаємним коханням.
475] Отже, й Еней, пригодою тою уражений тяжко,
476] Довго сльозами її проводжає й жаліє сердечно.

477] Звідси йдуть далі в призначену путь, аж спинились на нивах
478] Крайніх,— ті ниви окремо прославлені в війнах герої
479] Тут заселяють. Зустрівсь їм Тідей і узброєнням славний
480] Партенопей, а ще далі тінь бліда Адраста, й на світі
481] Цьому оплакані щиро дарданці, полеглі у битвах.
482] Тож їх побачивши всіх у шерегу довгому, тяжко
483] Він застогнав — і Главка, й Медонта, й за ним Терсілоха,
484] Антенорідів всіх трьох, і Церери жерця Полібота,
485] І з колісницею ще і при зброї ще досі Ідая.
486] З гомоном душі праворуч його обступили й ліворуч —
487] Бачити раз їм не досить, їм любо з ним довше побути,
488] Порозмовляти із ним, про причину приходу дізнатись.
489] Але данайців вожді найзначніші й за ними фаланги
490] Військ Агамемнона, лиш запримітили мужа в блискучій
491] Зброї у тіні, від страху великого всі затремтіли
492] Й стали т