Енеїда: Книга 4

Дідона признається своїй сестрі Анні, що закохалась в Енея, і, підтримана сестрою, віддається надії на одруження з ним. Щоб відвернути Енея від Італії, Юнона використовує це і домовляється з Венерою щодо його одруження з Дідоною. Полювання, буря і “шлюб” Енея з Дідоною. Поголоска про любовний зв’язок між ними. Лівійський цар Ярба благає Юпітера покарати Дідону. Меркурій повідомляє волю Юпітера Енеєві, і той потай готується до втечі. Довідавшись про намір коханого, Дідона гірко йому докоряє і відкидає всякі виправдання. Троянці готуються до відплиття. Дідона робить останню спробу затримати Енея. Вона передчуває свою смерть і готується до неї. Еней з товаришами залишають Карфаген. Побачивши, що їх флот відпливає, Дідона проклинає Енея і в розпачі вмирає.

1] Пристрасть кохання поранила тяжко царицю, вже здавна
2] Рана ця в серці її палає вогнем невидимим.
3] З пам’яті в неї не сходить велика хоробрість героя
4] й роду висока достойність; у серці відбивсь його образ,
5] Закарбувались слова, і нудьга не дає відпочинку.
6] З Фебовим світлом рання зоря уже світ оглядала,

6. Фебове світло — сонячне світло, сонце.

7] Вогкість і темінь змітаючи з неба, а хвора душею
8] Мовила так до сестри, що горю її співчувала:

9] “Що за сни мене, Анно, сестрице, безрадну турбують?
10] Гість небувалий, який завітав тепер в нашу домівку,
11] До за велична постава у нього, відвага, хоробрість?
12] Вірю я й не помиляюсь, богів це, напевно, нащадок.
13] Тож боягузливість підлі виказує душі. Гей, скільки
14] Доля ним кидала, мовив він, скільки ж бо воєн провадив.
15] Серцю якби не сказала я твердо й рішуче, що більше
16] Не одружуся ніколи (як з першим коханням у мене
17] Не пощастило й скінчилося смертю), якби осоружні
18] Ложе подружнє й весілля мені не були, то спокусі,
19] Може б, я цій піддалась. Ох, Анно, тобі признаюся,
20] Що, як утратила я чоловіка, сердегу Сіхея,
21] З днини тієї, як злочином брата сплямилися кров’ю

21. …злочином брата…— Пігмаліона, що вбив чоловіка Дідони Сіхея.

22] Наші пенати,— єдиний лиш він почуття в мені зрушив,
23] Серце хитке прихилив. Що старе спалахнуло кохання,
24] Я відчуваю. Та хай підо мною розступиться краще
25] Вглиб ця земля, нехай батько могутній до тіней Еребу
26] Громом небесним пошле мене в темінь бездонну, ніж мала б,
27] Сороме, втратить тебе і закони твої потоптати.
28] Той, що з’єднався зі мною у першім коханні, в могилі,—
29] Хай там пильнує його, на вічні віки зберігає”,—
30] Так вона мовить і шати зливає рясними сльозами.

31] Анна на це: “Ти, над сонце миліша мені, чи ти хочеш
32] В смутку самотня літа молоді змарнувать, не зазнавши
33] Ані потіхи з дітей дорогих, ні розкошів кохання?
34] Думаєш, дбає небіжчиків прах чи їх душі про все це?
35] Ще-бо в жалобі твоїй із лівійців ніхто чи з тірійців
36] Не прихилив твого серця; відкинутий Ярб і багато
37] Владців, що їх на звитяги багаті ще Африки землі
38] Живлять; ти хочеш змагатись з коханням, для серця жаданим?
39] Ніби тобі невідомо, на землях чиїх ти осіла?
40] Тут ось гетулів міста, нездоланного в війнах народу;
41] Далі нуміди на конях негнузданих, нехлібосольна
42] Сірта, й безводна країна, і плем’я баркеїв шалене.
43] Нащо спогадувать війни, що з Тіру грозять, і погрози
44] Рідного брата?
45] То провидіння божисте, здається мені, і Юнони
46] Ласка вітрами ці судна ілійські сюди ось пригнали.
47] Сестро, подумай, які будуть славні і місто, й держава
48] За допомогою мужа такого? Якими ділами
49] Слава пунійців при збройній помочі тевкрів засяє!
50] Божої ласки проси, і, жертву благальну принісши,
51] Гостям годи, і придумуй причини якісь зволікання,—
52] Море, мовляв, ще не втихло, ще дощ Оріон посилає,
53] Ще не зрихтовані судна, й погода іще не підхожа”.

54] Цими словами запалює серце жагучим коханням,
55] В душу надію вливає, із серця жене несміливість.
56] Зразу ж до храмів ідуть вони й жертвами миру благають;
57] В жертву овечок приносять добірних, за звичаєм предків,
58] Закононосній Церері, і Фебові, й батьку Ліею,

58. Закононосна Церера.– Цереру, богиню землеробства, вважали законодавицею культури і норм шлюбного життя. Ліей — Вакх, що вважався богом родючості й зростання.

59] Передусім же Юноні, святій опікунці подружжя.
60] Чашу сама бере в руки красуня Дідона й корові
61] Білій зливає між роги чи перед богами проходить
62] При вівтарях переповнених, жертвами свято шанує,
63] В груди відкриті тваринам живим ще вона заглядає
64] Пристрасно, в них-бо шукає поради. Пустії пророцтва!
65] Що допоможуть ті жертви і храми у шалі кохання?
66] Вогник незримий утробу з’їдає, і рана невидна
67] В неї під серцем ятриться; нещасна Дідона палає
68] Жаром кохання, у шалі ганяє по цілому місту.
69] Наче та лань необачна, котору поцілив стрілою
70] В крітському лісі пастух, що стрілами сипле навколо,
71] Й зовсім не дбає про те, куди з них яка полетіла.
72] Лань же чимдуж утікає лісами в діктейські ізвори,
73] В боці ж у неї стримить увесь час та стріла смертоносна.

74] От із собою Енея вона скрізь по городу водить,
75] Місто усе і сідонські багатства показує, хоче
76] Щось пояснити, та рве на півслові. А день звечоріє —
77] Знову ті самі бенкети справляє і слухати прагне
78] Знову, безумна, про горе троянське; слова його пильно
79] З уст випиває. А потім, коли вже розійдуться, й світло
80] Місяця згасне, і темінь настане, й, заходячи, зорі
81] Кличуть до сну, то в порожніх покоях самотня сумує
82] І на покинуте ложе лягає сама, відчуває
83] Близько й, хоча і відсутнього, бачить його біля себе —
84] Або, полонена образом батьковим, ніжно до лона
85] Горне Асканія — може, обдурить любов невимовну.
86] Вежі, початі віднині, не тягнуться вгору, і збройних
87] Вправ юнаки не виконують, гавані й захисних замків
88] Задля війни не будують; припинено все споруджати —
89] Й мури високі, і грізні ті башти, що неба сягають.

90] Жінка Юпітера мила, лише зміркувавши, що та вже

90. Жінка Юпітера — Юнона.

91] В путах хвороби, та й про поговір їй, шаленій, байдуже,
92] Словом таким до Венери озвалась Сатурнова донька:
93] “Славу величну і здобич пресвітлу ви разом придбали —
94] Ти і твій син. Великі і славні всі будуть богове,

94. Твій син — Купідон.

95] Як два боги одну жінку обманом своїм подолають.
96] Знаю і те я прекрасно, що ти, наших мурів злякавшись,
97] Мала в підозрі гостинні доми в Карфагені могутнім.
98] Як, проте, нам тут погодитись, нащо суперництво наше?
99] Чом не укласти нам вічного миру і не одружить їх?
100] Ти досягнула, чого так бажала у серці своєму:
101] Вже запалала коханням Дідона, жар кості їй палить.
102] Отже, керуймо цим спільним народом на рівних началах:
103] Хай і вона чоловіку-фрігійцеві служить як жінка,
104] Хай і тірійці, як придане, ввійдуть в твоє володіння”.

105] Стежачи думкою, все ж, чи нема у словах цих облуди,
106] Щоб італійську могутність загнати на берег лівійський,
107] Відповідає Венера: “Хто буде такий нерозумний,
108] Щоб не годився на це і з тобою війну починав би?
109] Тільки б усе те, про що ти говориш, щасливо здійснилось!
110] Та непокоїть мене і доля, і те, чи Юпітер
111] Згоден, щоб спільне було у пунійців з троянцями місто;
112] Схвалить чи ні він союз тих народів, сполучення їхнє.
113] Ти його жінка, тобі таки личить його попросити;
114] Йди, я піду за тобою”. На це знов цариця Юнона:
115] “Це вже моя буде справа. Тепер уважай, як я хочу
116] Те повести все, що статися має, скажу коротенько:
117] Завтра на лови Еней і Дідона нещасна до гаю
118] Виїхать хочуть, як тільки Тітан своє раннє проміння
119] Світові завтра появить і землю почне осявати,
120] Чорну зішлю градову на них тучу, коли гарячково
121] Заметушаться ловці й опережуть сітями ізвори,
122] Зливою змию, заграю громами із хмарного неба.
123] осе товариство тоді розбіжиться і в темряві зникне.
124] Вождь тоді Трої й Дідона, обоє, вбіжать до печери
125] Разом. З’явлюся і я там, якщо ж і твоя на те буде
126] Воля, то їх у подружжя зв’яжу я навік,— хай належна
127] Буде йому. Тут же буде й весілля?” На те Кітерея
128] — згоду дала й усміхнулась, бо підступ її зрозуміла.

128. …підступ її зрозуміла.— Підступ Юнони, яка хотіла затримати Енея в Африці і не пустити в Італію.

129] Рання тим часом із хвиль Океану вже вийшла Аврора,
130] І засвітилося небо промінням, а молодь добірна
131] З брам висипає і сіті несе очкуваті, і сильця,
132] Й ратища широколезі; їздці виїжджають массільські
133] З турмою гончих собак. Та чомусь забарилась цариця
134] В спальні, і ждуть при порозі на неї пунійські вельможі.
135] Жде й дзвінконогий баский аргамак біля входу,— в оздобі
136] З пурпуру й золота він неспокійно глодає вудила,
137] Піною вкриті. Аж, зрештою, вийшла із почтом великим:
138] Шати сідонські на ній і обшиті каймою в мережах,
139] І сагайдак золотий, із золота шпилька у косах,
140] Застібка з золота шати багряні на ній запинає.
141] От і фрігійський з’явився загін, і з Іулом веселим
142] Всі виступають. Та серед усіх сам Еней найпишніший
143] Між товариством з явився й з єднав ті загони обидва.
144] Мов Аполлон, що додому з зимівлі з-над Ксанту вертає
145] І прибуває з Лінії на Делос, щоб т ут відновити
146] Знов хороводи, а при вівтарях уже товпляться всуміш

144-146. Аполлон узимку перебував у Лікії, в Малій Азії, а влітку на острові Делосі, де його прихід вітали співами й танцями.

147] Жителі Кріту й дріопи строкаті, іще й агатірси;
148] Сам він ступає верхів’ями Кінту, і кучері буйні
149] Лавром вінчає м’яким, і вінець золотий накладає,
150] Й стріли на плечах дзвенять,— та нічим же не гірший від нього,
151] Ідучи верхи, Еней: такою він сяє красою.

152] А прибули вони в гори високі, у нетрі безкраї,
153] З гір позбігали козулі, із скельних верхів розігнавшись,
154] Олені з другого боку поля пробігають розлогі,
155] Куряву збили, тікають, юрбою верхи покидають.
156] А молоденький Асканій на борзому конику грає
157] По долинах то з одними, то з другими йде в перегони;
158] Молиться в серці, щоб так йому з гір або лев рудошкірий,
159] Або запінений дикий кабан на путі нагодився.

160] Але тим часом по цілому небу знялися великі
161] Шуми і гуркіт, і ринула злива усуміш із градом.
162] Тут весь тірійський загін і за ним уся молодь троянська,
163] З ними й дарданський Венерин унучок у сторони різні,
164] Перелякавшись, розбіглись шукать собі схову; тут ріки
165] З гір полилися. Дідона й володар троянський в печеру
166] Вбігли глибоку, в ту ж саму. І перша Земля і Юнона,

166. Землю, як найдавнішу з богинь, подібно Юноні, вважали покровителькою шлюбного життя.

167] Шлюбів творителька, знак подали. Заіскрилося небо
168] І відгукнулось на шлюб цей; заплакали німфи на горах.

167-168. У цьому шлюбі блискавка була замість весільного смолоскипа і плач німф заміняв весільні співи.

169] Мить та найпершою горя і смерті причиною стала.
170] З тої хвилини Дідона вже більше не криє кохання;
171] Вже на людський поговір не зважає, не дбає про славу:
172] Зве це подружжям, щоб назвою тою свій гріх прикрасити.

173] Зараз пішла по лівійських просторих містах Поголоска,
174] В світі від неї швидкішої гиді ніде не буває.
175] В русі жива, вона сил набуває й росте по дорозі;
176] Спершу від страху мала, вона згодом сягає до неба,
177] Ходить сама по землі, а голову в хмарах ховає.
178] Кажуть, що мати Земля породила її, бо сердита
179] В гніві була на богів; тож її, вже останню дитину,
180] Кея сестру й Енкелада, у бігу швидку й бистрокрилу,
181] їм породила, потвору велику й страшну,— скільки в неї
182] Пер є на тілі, то стільки є й бистрих очей попід ними —
183] Дивно сказать — стільки ж уст і у них язиків стільки ж само,
184] Стільки ж і вух насторожених. В темряві ночі літає
185] Поміж землею і небом; і скиглить, очей не заплющить
186] Навіть в солодкому сні. Вдень сидить, вигляда на вершечках
187] Башт, на високих покрівлях, міста з них лякає великі,
188] Бо й на брехливі вістки завзято чатує, й на правду.
189] Ця Поголоска на всякі лади просувалась між людом,
190] Тішачись дуже, що може про правду й неправду співати:
191] Ширила скрізь, що приїхав Еней із троянського роду
192] І одружитися з ним побажала прекрасна Дідона;
193] Що цілу зиму уже, забувши про справи державні,
194] Тільки гульні й ласолюбству стидкому вони віддаються.
195] Ось яку погань розносила поміж людьми ця богиня.
196] Далі до Ярба-царя завертає вона свої кроки,
197] Серце у нього словами розпалює, лють викликає.

198] Він, син Аммона і німфи, умкнутої від Гарамантів,
199] Храмів величних Юпітеру сто збудував у широкім
200] Царстві й жертовників сто і на них посвятив невгасиму
201] Ватру, і божу сторожу невпинну. Долівка спливала
202] Кров ю жертовною, квіти всілякі вінчали одвірки.
203] Розгарячившись вістями він прикрими, в приступі люті
204] о храмі, як кажуть, посеред богів, перед їх вівтарями,
205] Руки до неба піднісши, Юпітеру щиро молився:
206] “О всемогутній Юпітер, якому народ маврусійський
207] жертву злива на бенкетах своїх, на мережаних ложах,
208] Вакха ленейського дар, чи ти бачиш, що діється вколо?

208. Вакха ленейського дар — вино.

209] Батьку, чи ж марно громів боїмося, що їх посилаєш?
210] Може, і в хмарах сліпі блискавки, що страшать нас, і гуркіт
211] Їх вже безсилий? Ось жінка, блукальниця в нашій країні,
212] Поле купила і місто на нім заснувала, а ми їй
213] Це узбережжя дали для ужитку за нашим законом,—
214] Сватання сміла відкинуть моє, а прийняти Енея
215] На царювання. Паріс цей із почтом напівчоловічим
216] Бороду й волос, від мазей вологий, тюрбаном меонським

216. Тюрбан меонський — фрігійська шапка із стрічками, яку підв’язували під бородою. …від мазей вологий…— Намазувати волосся пахучими мазями вважалося ознакою розніженості, непристойності.

217] Нині підв’язує й править загарбаним. Ми ж тобі жертви
218] В храмах приносим дарма й лиш пустим потішаємось блиском”.

219] Вислухав батько всевладний, як при вівтарі він молився,
220] Й очі на мури цариці звернув, на закоханих пару,
221] Що призабули про славу людську, й до Меркурія мовить,
222] Й ось що Юпітер йому доручає: “Послухай, мій сину,
223] Клич-но Зефірів до себе, й на крилах лети, і наказ мій
224] Швидко неси крізь повітря вождеві дарданському, десь він
225] Долі шука в Карфагені тірійському й не пам’ятає
226] Міст, що їх доля йому присудила. Цілком не такого
227] Нам обіцяла колись його мати вродлива й два рази
228] Вирвала цілим із грецької січі. Казала, що буде

227-228. …два рази вирвала цілим із грецької січі.— Раз від меча Діомеда (“Іліада”, V, 311 і далі), другий раз, коли греки руйнували Трою.

229] Владарем він у Італії, повний могутньої сили
230] Й гуку воєнного, сплодить потомство достойного роду,
231] Крові тевкрійської, що він підкорить весь світ своїй владі.
232] Як не запалює зовсім його вже тих подвигів слава,
233] І потрудитись не хоче ніяк, щоб ту славу здобути,
234] То чи пожалує батько Асканію й римського замку?
235] Що він замислив? Про що між ворожого мріє народу,
236] І до авзонського племені й нив збайдужілий лавінських?
237] Хай відпливає. На цьому й усе — так йому сповістиш ти”.

238] Мовить, а той вже готовий виконувать батькову волю.
239] Спершу сандалії: ті золоті він на ноги взуває,
240] Що в піднебесних просторах на крилах несуть понад води
241] Чи понад землю, як вихор. А потім взяв гілку, якою

241. …взяв гілку…— палицю, повиту зміями (атрибут Меркурія).

242] Тіні бліді то одні викликає він з Орка, то інші
243] Гонить у Тартар страшний, нею сни навіває і будить,
244] Навіть мерцям відкриваючи очі; керує вітрами
245] Й перепливає він нею по хмарах бурхливих. У льоті
246] Бачить і верх кам’яний, і стіни стрімчасті Атланта,
247] Що досягає верхів’ями самого неба, Атланта,
248] Що його голову, соснами вкриту, обкутують чорні
249] Хмари кругом, і бурі з дощами шугають над нею.
250] Плечі йому засипають сніги, з підборіддя в старого
251] Плинуть потоки, і льодом страшна борода узялася.
252] Вперше отут, на крилах злітаючи рівних, Кілленець
253] Став, з того місця він кинувсь на хвилі усім своїм тілом,
254] Наче той птах, що навкруг узбереж, круг скель, де багато
255] Риби, низько літає над самими хвилями моря.
256] Саме отак, поміж небом й землею літаючи, близько
257] Берега Лівії, всюди піщаного, різав повітря,
258] Йдучи від діда по матері прямо, Кілленський потомок.

258. …від діда по матері…— Атлант був дідом Меркурія.

259] Щойно ступнями крилатими хиж він торкнувсь сіфриканських,
260] Бачить як той укріпляє фортецю й будинки_
261] Ставить нові. У нього при боці був меч, що вогнистим
262] Cписом сяяв, мов зорі; на плечі накинув кирею,
263] Пурпуром з Тіру горіла вона,— дар багатий Дідони,—
264] Золотом ніжно її вишивала. Енеєві зразу
265] Мовить він: “Ставиш підвалини під Карфаген ти високий,
266] Жінці в догоду ти місто красиве, ох горе, будуєш!
267] А про державу свою і призначення власне забув ти?
268] Шле із Олімпу ясного мене повелитель безсмертних,
269] Що потрясає своєю могутністю небо і землю,—
270] З подувом вітру звелів він накази тобі передати:
271] Що ти замислив? Чого у лівійськім краю забарився?
272] Що ж, коли зовсім тебе вже не вабить тих подвигів слава
273] І потрудитись не хочеш уже, щоб ту славу здобути,
274] То пригадай, що Асканій росте, твій потомок, майбутній
275] Твій спадкоємець Іул, якому в Італії царство
276] Й римська належить земля”. Це Кілленець сказав і, на слові
277] Цім перервавши, він вигляд відкинув людський і, розплившись
278] В віддалі в ніжну хмаринку, з очей його десь загубився.

279] Аж занімів наш Еней, це побачивши, аж знепритомнів,
280] Стало аж дибом волосся, і голос засікся у горлі.
281] Хоче як стій утікати, покинуть цю землю солодку:
282] Так він злякався цієї богів остороги й наказу.
283] Що ж тут робити? І як говорити в той час, як цариця
284] В шалі такому? Де взяти відваги? І з чого почати?
285] Перебігає з одного на друге він мислю швидкою,
286] Різні можливості ловить, на всякі лади їх тлумачить.
287] Б ється він так із думками, й найкращою ця ось здається:
288] Кличе Мнестея, й Сергеста, й героя Сереста, щоб судна
289] Нишком готовили, друзів збирали на березі, зараз
290] Потай щоб зброїлись та щоб таїли, чому все те роблять.
291] |~ам же тим часом, коли ще Дідона сердешна не знає
292] И не сподівається, що розіб’ється їх щире кохання,
293] Думать він буде, коли б підступити у найдогіднішу
294] Мить для розмови і як би до неї промовить найкраще.
295] Радо це всі сприйняли і виконують скоро накази.

296] Литрощі ці зрозуміла цариця (хто б міг одурити
297] Hих, що кохають?). І перша збагнула цей задум майбутній,
298] певного й то боячися. їй, ошалілій, доносить
299] Поголоска лиха, що флот вже в дорогу ладнають. 91
300] Розум утративши свій, божевільна, по місту літає,
301] Наче шалена при виносі святощів з храму Тіада,
302] Чи коли оргій трилітніх влаштовують Вакхові свято
303] І на Кітейрон-горі лунають вночі завивання.
304] Врешті сама до Енея приходить і так промовляє:
305] “Зраднику, ти сподівався, що зможеш такий величезний
306] Злочин втаїти від мене й лишить тайкома мою землю?
307] Чи не задержить тебе вже ніщо — ані наше кохання,
308] Ані колишня присяга, ні те, що Дідона загине
309] Смертю жорстокою? Навіть узимку ти з флотом рушаєш
310] І в буревії північні пливти поспішаєш по морю?
311] Серця не маєш! Якби не в чужі ти краї і оселі
312] їхав, а Троя стара ще стояла б,— чи їхав би в Трою
313] Флотом по збуренім морі? Від мене тікаєш? Благаю
314] Сліз цих заради і даного слова, бо більше нічого
315] Я собі, бідній, сама не лишила, й заради весілля
316] Нашого, ради початку подружжя: як добре зробила
317] Щось я для тебе, як що-небудь з того було тобі миле,—
318] Змилуйсь над домом, який загибає, облиш свою думку,
319] Як тільки можна просити, прошу. Через тебе на мене
320] Люті лівійські народи й князі нумідійські, й тірійці
321] Вже вороги мені. Сором утратила я задля тебе
322] Й чесне ім’я моє давнє, що ним аж до зір величалась.
323] Гостю мій, ця-бо лиш назва по мужу для мене лишилась,
324] Ледве живу, на поталу кому ти мене покидаєш?
325] Отже, чого мені ждати тепер? Тільки того, що брат мій
326] Пігмаліон оці мури потужні зруйнує, чи гетул
327] Ярб у полон поведе? Ох, коли б хоч потомка від тебе,
328] Поки покинеш мене, зачала була, щоб хоч маленький
329] Бігав Еней по світлиці й нагадував личком твій вигляд,—
330] Не відчувала б, що я вже пропаща така і самотня”.

331] Так говорила, а він, пригадавши Юпітера слово,
332] Й оком не кліпнув, а в серці змагався та біль гамував свій,—
333] Врешті він коротко каже: “Царице, ніколи не міг би
334] Я заперечить, хоч скільки б ти послуг своїх не згадала.
335] Буде приємно й Еліссу спогадувать, поки мій розум
336] Буде притомний і поки мій дух зможе рухати тілом.
337] Дещо, до речі, скажу: ніколи не мав я надії
338] Втечу свою затаїти, не думай того, і ніколи
339] Я не носив смолоскипів весільних, твоїм чоловіком
340] Я не вважався і шлюбних я уз не шукав. Якби доля
341] Жить за бажанням дала, по своїй усе діяти волі,
342] Я поселився б у Трої, по-перше, і милі могили
343] Рідних не кинув би. Замок Пріамів стояв би високий,
344] Для переможених знову тоді я Пергам збудував би.
345] Та до Італії нас Аполлон тепер кличе Грінейський,
346] Кличуть віщання лікійські в велику Італію їхать.
347] Там і кохання, і рідна вітчизна. Якщо фінікійку
348] Тягне, тебе, від лівійського міста й твердинь Карфагена,
349] Чом тобі заздро, як тевкри осядуть в Авзонії, врешті?
350] Вільно ж і тевкрам держави шукати у землях далеких.
351] В час, коли вогкою млою ніч землю огорне й посходять
352] Зорі вогнисті, тінь батька Анхіса у сні мене кличе,
353] Журний страшить мене образ його, й син Асканій волає,
354] Й кривда його, дорогого що я його ось позбавляю
355] Царства Гесперії й краю, який йому доля признала.
356] Вісник богів, від самого Юпітера посланий, з неба
357] Нам ще й наказа від нього приніс — клянусь головами
358] Нашими. В денному світлі сам бачив я бога, як входив
359] Б місто, і вухами цими виразно я чув його голос.
360] Тож перестань і мене, і себе цими скаргами мучить:
361] Не по своїй-бо я волі в Італію їду”.

362] Довго дивилась, як він говорив це, вона відвернулась,
363] Водячи в бік то в один, то у другий очима, і мовчки
364] Зміривши поглядом гнівним його, промовляє, нарешті:
365] “Зраднику, не від богині народжений ти, твоїм батьком
366] Був не дарданець, а грізний Кавказ породив із твердої
367] Скелі, і груддю гірканські тигриці тебе годували.
368] Що тут ховати й чого це я більше чекати ще маю?
369] Може, зітхнув хоч, почувши мій плач, може, оком хоч кліпнув,
370] Може, заплакав, не стримавшись, може, пожалував любу?
371] З чим порівняти це можна? Ох, певно, спокійно дивитись
372] Тут не могли б ні Юнона найвища, ні батько Сатурній.
373] Правди нема вже ніде. Прийняла я тоді бідолаху,
374] Викидня моря, і царство, безумна, із ним поділила,
375] Товаришів його й флот від загибелі я врятувала.
376] Фурій вогнем я палаю! Віщун Аполлон десь узявся,
377] Тут і лівійські оракули, тут і Юпітера вісник,
378] Божої волі товмач, приносить жахливі накази.
379] Вже, очевидно, й боги зайнялися цим ділом, цей клопіт
380] Їх непокоїть. Я зовсім тебе не тримаю, ні тверджень
381] Я не збиваю твоїх. їдь в Італію з вихром, на хвилях
382] Царства шукай. Я надіюсь, проте, як живуть справедливі
383] Божі ще сили, зазнаєш ти кари на скелях, Дідону
384] Кликати будеш по імені часто. А я за тобою
385] Злину, невидна, в пекельнім диму; а як душу холодна
386] Смерть відокремить од тіла, скрізь піде мій дух за тобою.
387] Тяжко, поганцю, спокутуєш ти; і про все я дізнаюсь,—
388] Дійде ця вістка до духів підземних”. Ввірвала на цьому
389] Слові розмову й втекла, не могла-бо на світло дивитись,
390] Зникла з очей і лишила його, що не зваживсь і слова
391] З жаху промовить, хоч мав що сказати. Зімлілу схопили
392] Слуги і в спальні її мармуровій на ложе поклали.

393] Тут же побожний Еней, хоч і прагне відраду їй в болю
394] Дати й словами журбу розігнати, хоч гірко ридає,
395] Хоч із кохання вмліває сердешний, та божим наказам
396] Все ж підкоряючись, він поспішає до флоту. А тевкри
397] Зараз взялися до діла, й на море вже судна високі
398] З берега стали зсувати. Спливають намащені днища,
399] Зносять нетесані весла і стовбури дуба з корою,
400] Бо утікають.
401] Можна побачити юрми мандрівні, як з цілого міста
402] Ринуть, немов ті мурахи, що дбають на зиму й ячменю
403] Купу велику наносять до схову. їх чорні загони
404] Полем ідуть і здобич несуть через трави стежками.
405] Зерна великі, тяжкі, одні із них котять насилу,
406] Спиною їх підпихають, а інші у лави гуртують
407] І підганяють повільних: вся стежка кипить у роботі.

408] Що ж ти, Дідоно, відчула в ту хвилю, як це споглядала?
409] Як же ти гірко заплакати мусила, бачачи в замку,
410] Як там на березі праця кипить, як цілеє море
411] Перед твоїми очима клекоче від руху такого?
412] Владо кохання, яка ти нелюдська, що витерпіть мусить
413] Серце людини від тебе! її пориває іще раз
414] Сліз і благання зазнати, цілком підкоритись коханню
415] Й не занедбати нічого раніше, ніж марно умерти.

416] “Анно, чи бачиш цей поспіх на березі всьому: зійшлися
417] Там звідусіль, паруси вже на вітрі знялись, мореплавці
418] Весело палуби вже увінчали. Ох, сестро, якби я
419] Горя такого могла сподіватись була, то сьогодні
420] Перенести його мала б я силу; здійсни це бажання,
421] Анно, одне, безталанній мені; бо тебе лиш той зрадник
422] Ще шанував і тобі довіряв таємниці найглибші;
423] Ти тільки знала, як і коли підступити до нього.”
424] гіди, моя сестро, и до гордого ворога словом покірним
425] Скажеш: я не складала в Авліді данайцям присяги
426] Знищити плем’я троянське, ні флот під Пергам я не слала,
427] Не викликала ні праху, німанів я батька Анхіса,
428] Чом він, жорстокий, мене не послухав? Куди поспішає?
429] Хай же хоч цей раз востаннє поступиться біднш коханій:
430] Хай зачекає на зручний від’їзд і на вітер попутний.
431] Я не прошу ні про давнє подружжя, яке вже він зрадив,
432] Ані не хочу, щоб Лацій прекрасний і царство покинув:
433] Часу хвилинку прошу, щоб шалові спокій здобути,
434] Поки навчить мене доля зносити горе спокійно.
435] Ласки прошу лиш останньої,— змилуйся ти над сестрою.
436] Зробить її він мені,— аж до смерті я дякувать буду”.

437] Так вона мовила, жалем-плачем сестра безталанна
438] Так умлівала. Та він, ні на які благання не чулий,
439] Переговорів і слухать ніяких не хоче, бо доля
440] Не дозволяє, і бог його вухо вчинив неприхильним.
441] Як буревії на Альпах завізьмуться вирвать з корінням
442] Передковічного дуба, що силу віками громадив,
443] Віють — і звідси, і звідти йде гомін, і листя вже землю
444] Грубою вкрило верствою, стрясається пень; він на скелі
445] Міцно стоїть,— до Тартару стільки ж пустив він коріння,
446] Скільки сягає небес верховіття. Отак на героя
447] Всі налягають невпинним благанням; і сам він у серці
448] Чесному глибоко горе важкеє відчув, але годі:
449] Він постанови не змінить, даремно й сльозами вмиватись.

450] Долі смутної злякалась тоді безталанна Дідона
451] Й смерті благає, набридло їй довше на світ цей дивитись.
452] Щоб чимскоріше зробити все те, що собі загадала,
453] Щоб розпрощатись зі світом, вчинила вона узливання
454] І на кадильнім жертовнику бачить — аж страшно сказати —
455] Струмінь священний зчорнів, в кров погану вино обернулось.
456] Але про диво нікому вона, і сестрі, не сказала.
457] Був у покоях весь з мармуру храм її першого мужа.
458] В шані він був незвичайній, умаєний завжди стрічками
459] З білої шерсті і віттям зеленим, неначе у свято.
460] —Звідти почувся їй голос її чоловіка,— здавалось,
461] Кликав її він, як землю всю пітьма нічна обіймала
462] над покрівлею вежі квилив свою пісню тужливу
463] Пугач самотній, протяжні виводячи звуки печальні,
464] Але, крім того, іще й віщування побожних пророків
465] В грізних знаменнях жахають її. Еней безсердечний
466] о снах непокоїть її, ошалілу; і сниться їй завжди,
467] Що залишилась сама, іде шляхом далеким самотня
468] У далеких землях пустинних тірійців шукає.
469] Так божевільний бачив Пентей Евменід цілі юрми,
470] і сонце подвійним здавалось йому, і подвійними Фіви;
471] Чи як на сцені, в видінні болючому, матір’ю гнаний,
472] Від смолоскипів і чорного гаддя Орест утікає,
473] Син Агамемнона, й помсти богині сидять на порозі.

473. Помсти богині — фурії.

474] Отже, коли, збожеволівши з болю, наважилась вмерти,
475] Час тоді й спосіб придумує,— журну сестру навіщає,
476] Задум від неї ховаючи все ж, і з повним надії,
477] Ясним обличчям до неї говорить: “Вітай мене, рідна,
478] Спосіб знайшла я, який мені верне його або звільнить
479] Серце моє від любові. Аж ген на межі океану,
480] З заходу сонця, де край ефіопів найдальший,— вісь світу,
481] Густо зірками ясними обсипану, крутить на плечах
482] Владар всесильний Атлант. І жрицю з тієї країни,
483] З роду массілів, мені показали, що завжди держала
484] Храм Гесперід у опіці, для змія готовила їжу,
485] Ще й зберігала священне галуззя на дереві, плинний
486] Мед наливала і сипала маком, що сон навіває.
487] Чарами серце звільнить обіцяла вона, чиє схоче.
488] Іншому ж тугу наслати на серце тяжку, завернути
489] Води у ріках і зорі небесні спинити в дорозі.
490] Викличе духів з підземної пітьми, земля під ногами —
491] Чутимеш — буде ричати, із гір яворини посходять.
492] Рідна, клянуся богами, твоєю клянусь головою,
493] Що над усе дорога мені, дуже нерадо до чорних
494] Чар отих нині я, сестро, вдаюсь. Посередині двору
495] Ти непомітно розпалиш багаття і зброю воєнну
496] Там покладеш ти, що той нечестивець залишив на стінах
497] В нашій світлиці, його всі трофеї; і ложе подружнє,
498] Що погубило мене, на вогонь поклади, бо я хочу
499] Знищити й слід по тім мужу поганім,— це й жриця веліла”.

500] Мовила так і замовкла, і блідість лице їй покрила.
501] Анна ж не може збагнути, проте, що в новому обряді
502] Смерть затаїла сестра, і, не ждавши такого безумства,
503] Не побоялася більшого, аніж при смерті Сіхея,
504] Отже, й виконує сказане.

505] Щойно вогонь величезний звели із ялини й дубини
506] Під небеса, серед дому, цариця те місце вінками
507] І жалібними гілками обводить, складає трофеї
508] Зверху і меч, що лишився по ньому, і ставить на ложі
509] Образ його,— їй відоме майбутнє. Усі поставали
510] Круг вівтаря, і жриця, розплівши волосся, волає
511] Тричі по сто раз богів,— і Ереба, і Хаос, Гекату
512] Кличе трилицю і діву тривиду Діану. Зливає
513] Воду, так мов із джерел аверніиських, назносила зілля

512-513. Зливає воду…— тобто воду з Авернського озера, де, за віруваннями стародавніх греків і римлян, був вхід до підземного царства.

514] З соком отруйним, при місяці мідним серпом його зжавши;

514. …мідним серпом його зжавши…— Міді приписували особливе значення при чаклуванні.

515] Кидає й наріст з лошачого лоба, що лиш, як вродилась,

515. …кидає й наріст з лошачого лоба…— Лоша, як гадали в античності, приходило на світ з наростом на лобі, в якому містилася клейка речовина, вживана для любовних чарів.

516] В матері той відібрала любисток.
517] Тут і цариця, з жертовною в чистій правиці крупою,
518] Знявши взуття з однієї ноги й розпустивши одіння,
519] Вмерти готова при вівтарі; ще й закликає за свідків
520] Сили